Світло Парижа - Елеонор Браун

сказала все, що прийшла мені сказати, обернулась і вийшла з кімнати, лишивши мене, як завжди, впевненою в тому, що я чиню неправильно, а всі довкола мають рацію.

Кажуть, що хвороба проявляється в тому, що ти знов і знов робиш те саме й чекаєш інших результатів. Отже, я вчинила так, як казала мати: стиснула зуби й зайнялась тим самим, чим займалась із того часу, як себе пам'ятаю, а тепер роблю це знову.

Я заприсяглась, що тепер буде інакше. Цього разу це спрацює. Я буду насправді отримувати насолоду від благодійної праці. Ходитиму з Філіпом у ті місця, куди він хоче ходити. Організовуватиму вечері для його колег, не дріматиму, коли розмовлятимуть про золоту цеглу, поросячі черева чи про що вони там розмовляють, — одного разу я насправді заснула, бо мала проблеми зі сном — ось у чому виявляється пояснення Теренса Мазера майбутнього у тому випадку, коли взаємні резерви спрацювали. Може, коли б я була такою за тих часів, коли ми одружилися з Філіпом, він був би теж не таким: чарівним, романтичним, привітним.

Я могла це зробити. Могла стати такою жінкою, якою мати завжди хотіла мене бачити, якою хотів бачити мене Філіп, якою я сама хотіла бути. Така жінка ніколи не мучить себе думкою, що все могло бути інакше. Бере те, що їй дано. А хіба насправді мені було мало дано? Така жінка вчиться любити це. Вона не мала нічого кращого, до чого могла б піти. Не було Парижа, не було Себастьєна, навіть бабуся цього не втримала. Я маю таке життя, яке вибрала, яке заслужила, і можу знов його почати.

Глава двадцять четверта
Марджі, 1924

Спочатку Марджі думала, що знайде нову роботу. Вона сказала собі, що залишиться, навіть якщо Себастьєн поїде. Париж став її містом, і вона не могла знести припущення, що поїде звідси, навіть коли його не буде.

Вона спитала міс Парсонс, чи немає таких місць, де б американські дівчата могли працювати, потім зібрала всю свою відвагу й спитала на рецепції клубу, чи немає десь нової роботи, але американських дівчат було так багато, до того ж, Марджі знала, що вона здалася такою сумною, зламаною і безбарвною, коли прийшла на співбесіду в деякі нові місця, що навіть не здивувалась, коли їй відмовили.

Однак, коли вона хотіла залишитись, мусила знайти роботу. Батьки не пришлють їй грошей, хіба що на квиток додому, і навіть тоді вона побачить, що пов'язано з цією щедрістю, навіть із такої далини.

Зрештою, це не мало значення. Марджі тяжко-тяжко захворіла.

Вона нічого не занотовувала до щоденника деякий час, і я могла лише скласти її подальшу історію з шалених листів від її батьків і телеграм, а потім із відповідей Роберта Велша, спокійних і докладних, упевнених і заспокійливих.

Марджі проводила цілі дні, гуляючи вулицями Парижа. Гадала, що вони із Себастьєном мають разом попрощатись із Парижем, однак, не бачила його з того вечора, коли він сказав, що від'їжджає. Яка різниця? Яка користь у великому прощанні, коли це все-таки прощання. Натомість вона збиралась поїхати з Парижа сама, тихо й спокійно. Попрощалась з Лібе, з Площею Згоди, з художньою галереєю, де бачила роботи Себастьєна, з вулицями, де вони розмовляли ні про що і про все. У кінці кожного дня купувала хліб, яблуко й шматок доброго сиру, несла все це до кімнати і їла, занотовуючи у щоденник. А потім лягала спати.

День по дню вона почувалася стомленою і підхопила різкий кашель, але пояснювала його шоком від стількох новин, болем у серці, бо мусила від'їжджати. Не зважала ні на фізичні, ні на емоційні симптоми. Нічого не планувала, не вивчала залізничних розкладів, не довідувалась ані про час відплиття кораблів, ані про квитки. До кінця місяця вона могла прожити на платню, а потім іще кілька тижнів на свої заощадження, але якось так вирішила, що коли не думатиме про це, воно й не станеться.

Коли одного недільного вечора вона лягла спати, звалена ще більшою втомою, ніж раніше, не могла вже заперечувати, що захворіла. Спала всю ніч з високою температурою й лихоманкою, перевертаючись з боку на бік, простирадла обмоталися довкола її ніг. Її розбудив біль у грудях, і, прокинувшись, вона закашлялась. Підвелася з ліжка, щоб піти до туалету, зауважила, що все в очах наче вкрите туманом, мусила зупинитись на півдорозі до ванної, щоб перепочити. Сиділа на унітазі, притулившись обличчям до холодної кахляної стіни, доки хтось постукав у двері, і вона пішла, напівпритомна, спотикнулась дорогою до кімнати.

Вона спала, одурманена гарячкою. Коли кашляла, біль у грудях ставав гострішим з кожним днем, і в середу, коли вона не прийшла на роботу, міс Парсонс зателефонувала до клубу. Жінка на рецепції погодилась подивитись, що з Марджі, побачила її заспраглу в ліжку, дівчина майже марила. Шкіра в неї горіла від температури, і вигляд у неї був такий, наче вона засмагла. Марджі кашляла з неприємним хрипом, і, хоча шкіра на дотик була гарячою, вона тремтіла від холоду. Жінка покликала міс Парсонс, та викликала лікаря, той не хотів підніматися сходами так високо, але все-таки оглянув її. Після пандемії іспанського грипу всі були схвильовані аж до істерики щодо хвороб. Але лікар не здавався враженим. — Пневмонія, — сказав він. — Їй потрібне морське повітря. На