Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— Та вже кажіть панові гетьманові, що знаєте! — прошепотів їм Демко.
— Ну, то ми ото з Кирилом, та ще там з хлопцями… — почав Замриборщенко.
— П’ятеро нас було, — додав Гончар, — воно ми ліку й не вели, бо не було на те потреби, а вже, туді, як стали коло того пана, туді, так і вийшло, бо вже не обійдешся, туді…
— На пана й не напоткнулися б, бо чалапкався в шувари, то й хай би собі чалапкався. Так дуже ж був товстий, — перехопив мову Василь. — Таке як кабанюра саляний вибарложується тобі. Ну, то ми його попідбіччю — штрик! А він не в скоки, а репетувати. Лайдаки, мовляв, гультяйство і хто там ми ще. Не встану, каже, хочу тут умерти і душу свою заповідаю своєму, значить, панському Богу. Ну, ми тоді переморгнулися та забігли ззаду та спереду, двоє за руки, двоє за ноги, а п’ятий з тилу за чуприну. Так і вийшло, що нас п’ятеро. Ну, ото цурпелимо пана, щоб татарам його здати чи там якій бенері, а пан репетує;, «Лайдаки, чуприну мені пошкодите!» — «Та чи тобі, сучий сину, кажемо, в чуприні весь гонор!»
А тут пан осавул гетьманський. Як побачив нас за такою роботою, та як тупне ногою. Мовляв, кидайте свого такого — сякого пана та йдіть за мною! І ото одним пальцем нам мель — мель — мовляв, за мною йдіть, а другий собі на уста, щоб і пари з уст. Та нам що! Приводить до якогось воза, всього в залізі, а потрощеного. З гармати, видно, в нього пальнули добряче. На возі й добра ніякого, один бочонок.
— Та й не бочонок, а барило, туді! — перебив Кирило.
— Таки добряче барило. Залізними обручами так общпуговане, що й саме ніби залізне. Пан осавул і каже: беріть. Ми за барило — еге! А його й не зрушиш. Наче чорти його до воза припнули. Ми й так, ми й сяк, а пан осавул нагаєм нас по спинах! Мовляв, пана нести вміли, а цього не зметикуєте!
— Це ти вже нагая пускаєш? — поглянув я на Демка.
Демко промовчав, але вмовкли й козаки.
— Ну! — підігнав я їх.
— То ми вже після того нагая здобулися якось. Та те барило покотом.
— Куди ж ви його котили?
— Чорти ж його маму знають! — сказав Кирило. — Десь, туді, пан осавул хотів його сховати, коли, туді, нагодився пан осавул генеральний.
Нарешті й мені стало роз’яснюватись в голові.
— Іванець? — спитав я Демка.
— Так.
— Де він?
— Боявся тебе гнівити.
— Де?
— Тут недалеко.
— В бочонку що?
— Те, що шукали.
— Веди його сюди!
Іванець довго й не барився. Вскочив до намету, упав мені до ніг, мукав:
— Пане гетьмане, пане геть…
— Ану, хлопці, — звелів я, — притримайте пана осавула за руки та ноги, а вже за чуприну я його сам притримаю. Демку, де той нагай? Та принеси попону з мого коня!
— Батьку, прости, — притиснутий козаками, благав Брюховецький, — беріг, щоб не пропало, прости, батьку!
— Ще тобі й честь, як шляхтичеві, — посміявся я, — не на голій землі хльости дадуть, а на килимку! Ану, Демку, накрий його попоною.
Демко кинув попону на Іванця, і я вперіщив нагаєм, цілячись Іванцеві впоперек спини. Той рвонувся, але козаки тримали міцно, я вдарив ще вздовж;, а тоді навскоси, нагай стріляв по цупкій попоні, ніби прядив’яна пуга, Іванець кричав не так од болю, як од переляку й ганьби, а я шмагав його щосили, виганяючи з себе злість, яка назбиралася, може, й за роки цілі, примовляючи за кожним ударом:
— Шкуру б з тебе спустити! Шкуру б з тебе! Знатимеш, як чужого меду їсти! Знатимеш, що шукати! Де Чаплинський? Де? Послав тебе за чим? За чим? За Чаплинським чи за золотом!
Знесилившись, кинув нагай, показав козакам, щоб одпустили, махнув рукою Брюховецькому, який знову кинувся мені до ніг: геть! Демкові звелів дати козакам по двадцять золотих, сам знову засів з Виговським, що все те бачив, але не промовив і слова, та й тепер взявся обдумувати зі мною послання до можновладців, так ніби нічого тут у наметі й не сталося.
І знов мав би я насторожитися такою лукавою атрегенцією72 пана Йвана, однак і цього разу обплутав він мене шовковими путами, а вже хто двічі піддався комусь, то може піддатися і втретє.
Я охолоняв поволі, як поля після заходу сонця. Душі моїй треба було руки, щоб погладила мене тихо і лагідно. І ось пан Виговський зумів погладити мене словом своїм згідливим, думкою погідною, ступав довкола мене, як по тонкому льоду, і моя свавільна душа вспокоїлася і сповнилася прихильності до цього обережного чоловіка.
22
Снилися мені два лебеді, один чорний, другий білий, пливли вони по тихій воді й сумували навперекір усім, хто не закоханий. Снилось чи й не снилось, бо Виговський пішов од мене тільки перед світом, довго й тяжко укладали ми послання до володарів, не раз і не два зривався я на пана Йвана, лютився, коли щось виходило не так, власне, обидва ми вперше в житті взялися за таке незвичне і, як виявилося, вельми непросте: діло, Виговський пробував то там, то там навертати мене на всілякі хитрощі й викрути, вважаючи, що я не помічу й піду тою стежкою, мов бичок на налигачі, але мисль моя працювала потужно, виставивши навсібіч колючі застороги, і на них щоразу натикався хитрий пан писар, і коли не встигав вчасно відскочити, то було йому зле. Кілька разів мало не кидався я на нього з кулаками, іноді кортіло похрестити лукавого писаря нагаєм, як Брюховецького, однак Виговський встигав злагіднювати шорстку мою душу, і ми посувалися далі, хоч і поволі, зате не без користі.
Відпустивши Виговського, я задрімав трохи, сподівався хоч уві сні побачити Мотронку і почути її голос, а припливли ці два лебеді, не знати де й узявшись, а тоді пітьма згустилася до чорноти нестерпної, і з її ядра зродилася світляна хмара, з якої вийшов мій Самійло.
Здоров будь, гетьмане, — сказав привітно. — Радію твоїй великій перемозі.
— Не знаю, як вестися з тобою, — одповів я. — Зичити тобі здоров’я? Але ж ти дух несмертельний. Казати нашим звичаєм: «Чолом»? А в який же бік бити чолом, коли ти дух всюдисущий?
— Поводься, як з власного мислю, гетьмане. Одсунь її на відстань і побачиш, в чім її сила, а в чім хибує.
— Кому
