💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Марія
19 січня 2025 14:02
Класна книга зарубіжної літератури
Чоловіки під охороною - Мерль Робер
Оксана
15 січня 2025 11:15
Не очікувала!.. книга чудова
Червона Офелія - Лариса Підгірна
21 грудня 2024 21:41
Приємно, що автор згадав про народ, в якого, як і в нас була складна історія і який досі бореться за рідну мову. Велике дякую всім окситанцям, що
Варвар у саду - Збігнєв Херберт
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський

Читаємо онлайн Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський
неї не мстився, але за дитину, щоб не подарував Лопаті... Кажу їй — щож ти можеш йому зробити, а вона: „Хай просить у Холодному Яру отамана, хай усіх попросить, щоб помогли... Богу за всіх буду на тамтому світі молитися...“

Петро із задерев’янілим обличчям, з вп’ятим в одну точку поглядом, слухав дальше, що оповідала сестра про матір, про хату, але я бачив, що він не чує і не розуміє вже того... Попращався, подякував; вертаємося до табору.

Від побачення з сестрою, Петро замовк. Його кремезні плечі згорбилися, обличчя почорніло. Сидів або лежав у землянці, чи без думок, чи з якоюсь одною важкою думкою; підвечір брав карабінку і йшов сам перейтися лісом. Мені чомусь здавалося, що сьогодні або завтра, Петро не вернеться з проходу: заповнить ту порожнечу, що опанувала його душу — кулею з власної карабінки. У землянці ніхто вже не жартував з нього, навпаки, всі товариші співчували і як уміли — висловлювали те співчуття. Дід годив Петрові, як хворій дитині, та Петра їжа не бралася. Від одержання сумної вістки почавши — не бачив я в очах Петра ні одної сльози. Видно сльози були б замалим виразом його великого горя.

Минув день і другий. Третього ранку сталася маленька подія. Ще звечора поїхали на Мельничанські хутори — бунчужний кінної сотні Іван Соловій та козак, що ім’я і прізвище заступала йому кличка: „Дайош!“ Заліз хлопцеві у голову той будьоновський „бойовий клич“ і замість „дай“ — казав: „Діду! Дайош ще куліша!“, „Дайош по дрова!“, „Дайош коні поїти!“ Ну і прозвали „Дайош“. Він і Соловій були побратимами, нерозлучними приятелями, що один без одного — ні кроку. Відпросилися „коні провітрити“. Чорнота, знаючи, що „Дайош“ мав ніжні почування до якоїсь молодої вдовички на хуторах, пообіцяв їм, що як до півночі не вернуться — то провітрить обох нагайкою. Вночі не вернулися. Раненько прибіг задиханий козак другої сотні з повідомленням, що на мельничанських хуторах стрілянина. Друга сотня побігла вже на край ліса.

Петренко дає наказ виводити коні й виносити сідла, що служили за подушки. Та у цей час, вартовий з краю зруба, повідомив, що лісом біжить до табору якийсь роздягнений чоловік. За кілька хвилин стояв вже перед нами „Дайош“ — босий, в одних штанях і сорочці, без шапки. Обличчя в синяках. Одне око підбите. По обличчі бігли густі сльози.

— Кінь і зброя де? Соловій де? — гримнув на нього Чорнота.

— Забрали червоні, пане сотнику. Ваню вбили...

„Дайош“ ревно заплакав згадуючи Ваню. Андрій нахмурився.

— Дайош дергу і дві нагайки! — крикнув до козаків.

Дергу розстелили на мерзлій землі.

— Скидай штани і лягай!

Дайош розщепнув пояс, ліг і взяв руку в зуби. Два козаки на приказ Чорноти стали по боках.

— Двадцять за коня, десять за карабінку, п’ять за шаблю! Стрівай, ти ще й револьвера і дві бомби мав? Ну то разом — ще десять!

Нагайки свиснули в повітрі. Дайош підскакував, але мовчав. Як скінчили, важко встав і одягнувся. — Одну передали... Та то нічого. Як заживуть ці — попрошу у сотника ще з півсотні нагайок, бо то через мене Баня загинув...

Андрій сказав винести для „Дайош“ кожуха і валянки.

— Ну — оповідай, як було.

— Ну... Приїхали ми на хутір, а чортова баба слив’янки наварила, почастувала нас первачком... Перебрали ми слив’янки, ноги ковзаються, на мороз не хочеться, — уговорив я Баню, щоб лягти спати, а кума опівночі збудить... Не роздягалися навіть зовсім — у штанях лягли... Ну а прокинулися світанком, як „карателі“ нагайками по пиках нас уже мастили... Дивлюсь — уже моя шабля на одному, карабінка на другому... Вивели босих на подвір’я... Коло нас чоловік із тридцять... Один каже: — „За хлів та постріляти“, — а другий, — „Ні. До товариша Лопати — на допит. Зараз довідаємося де банда зимує...“ Ого! — думаю, — діло — січка!.. Лопата вже уміє „допитати“... А тут Баня мене ліктем штурк, а сам одною рукою одному кулака в зуби, другою — другому, передньому копняка і через пліт на город. Ну, а я своїм, хто ближче був — куди чим попало і — через другий. За хату і „дайош“ до ліса. Щастя, що плоти по городах — конем не поженеться. Пішки бігли — так мені босому в сорочці лекше... Стріляли — то вже скільки хотіли, не одна під ногами дзенькнула, то Бог виніс. А Баня загинув. Там укритися йому було нізащо...

„Дайош“ знову зайшовся плачем. Чорнота нагнав його до землянки „відпочивати“. Коні вже були осідлані. Сідаєм і виїхавши на просіку — пускаєм коней риссю до хуторів. По просіці, назустріч нам, шкутильгав Соловій в штанях і сорочці, розцяцькований, як і „Дайош“.

Андрій стримав сотню.

— Де кінь і зброя?

— Карателі забрали. І „Дайош“ загинув.

Соловій тихо пустив сльози.

— Ти що ранений? — Глянув Андрій на окровавлену босу ногу.

— Ранений. У м’яке. Проскочила коло того самого місця, у яке під капітанським лісом був ранений. Я то вже у лісі зашкутильгав жили стало стягати — а до того біг, як належиться... Дурниця — за тиждень заживе, а от „Дайош“...

— Не плач, не взяв чорт твойого „Дайош“... Скачи дальше, до землянки — там за тобою побратим плаче. А як рана підгоїться одержиш свої нагайки за коня та за зброю. Утішений Соловій пошкутильгав в підстрибку до табору.

На хуторах не було вже й сліду „карателів“. Ускочили світанком з піль, запалили три хати — згоріла і вдовиччина — і поки вхопилися мельничане за рушниці — утекли в напрямку кам’янської дороги.

У землянці застаєм вже „шпиталь“. Соловій лежав навзнак, підв’язавши забандажовану ногу шнуром до стелі. Казав, що так лекше — жили не тягне. „Дайош“ лежав догори „штанями“ і уткнувши обличчя в зложену свитку — постогнував. Дід, що ходив коло них обох, потішав його, що, мовляв, то нічого, навіть здорово, бо як прочухати нагайкою „штани“ — то кров скоріше кружляє і розум із „штанів“ до голови переносить. Сам „Дайош“ потішався на голос іншим: як би, мовляв, не дістав був у „штани“ — то тепер не міг би із спокійним сумлінням лежати поруч раненого побратима. Боліло б серце, що то з його вини Баня терпить... А так болять „штани“ і, так би мовити, зрівноважують рахунок...

Увечері прийшов до нас із свойого табору Галайда і оповів, що його

Відгуки про книгу Холодний Яр - Юрій Юрійович Городянин-Лісовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: