Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

візьмуть-таки гору. Ого, ти тільки подумай!!! Охоронці виставили варту з дробовиками, та заколотників навіть це не зупиняє. Я сумую за тобою, Марвен! Аж здохнути хочеться. А становище дедалі погіршується. Поки що єдина згадка про тутешні події промайнула на радіо Цинциннаті, та ще декілька днів — і про них говоритимуть у шестигодинному випуску новин. Якщо бунт розійдеться на повну силу, не приходь сюди. Зовні юрмитимуться тисячі людей, ти навіть до воріт не проб’єшся. Я кохаю тебе, Марвен, і мені тебе дуже бракує. Зроби мені одну послугу. Тут хлопці просять, щоб я надіслав на своє місцеве радіо листа, якого я тут додаю. Їм необхідна громадська підтримка в боротьбі за свої права. Відішли їхнього листа на радіостанцію Ланкастера. Спасибі тобі від усіх хлопців. Марв, я тебе кохаю, сильно-пресильно! Тримайся.

З любов’ю,

Білл

P. S. Якщо все втихомириться, принеси какао.

Боббі видряпав своє ім’я на сталевому ліжку в ізоляторі. Тут він міг безперешкодно поринути у свої фантазії. Він уявляв себе актором кіно чи телебачення, мандрівником в екзотичні місцини, героєм і шукачем пригод.

Він терпіти не міг, коли його називали Робертом, і наполягав:

— Я — Боббі!

Він страждав на комплекс меншовартості й нічого не хотів від життя. Жив Боббі тим, що вбирав, наче губка, думки й ідеї решти членів «сім’ї», видаючи їх за свої. Коли ж йому пропонували що-небудь зробити, він завжди відказував:

— Та в мене нічого не вийде.

Йому надто бракувало впевненості у своїх силах, щоб узятися до чогось самотужки.

Коли до Боббі дійшла звістка про голодний страйк, він уявив себе ватажком, який своїм прикладом надихає інших ув’язнених. Немов славетний Магатма Ґанді в Індії, Боббі голодуванням поставить на коліна репресивну владу. Коли за тиждень страйк закінчився, Боббі вирішив, що не припинятиме голодувати. Він сильно змарнів.

Одного вечора, коли охоронець відчинив двері камери, щоб занести їжу, Боббі вибив тацю йому з рук, і та бурда, яку йому принесли, вихлюпнулась просто охоронцеві в обличчя.

Артур і Рейджен зійшлись на тому, що хоча фантазії Боббі робили довгі місяці у в’язниці не такими нестерпними, його голодування підточувало їхні сили. Рейджен проголосив Боббі небажаною персоною.

Томмі вийшов із зали побачень, де щойно розмовляв із матір’ю Біллі. Вона приїздила привітати сина з двадцять першим днем народження. Коли Томмі озирнувся, щоб кинути останній погляд на залу крізь вікно, то помітив те, чого раніше якось не зауважив: там і сям за невеличкими квадратними столиками в’язні сиділи поруч зі своїми пасіями, сховавши руки під стільниці, не розмовляючи й навіть не дивлячись одне на одного, а незворушно втупившись у простір перед собою якимись осоловілими очима.

Коли Томмі обмовився про це в розмові з Джонсі, в’язнем із сусідньої камери, той реготнув:

— Друзяко, ти що, вчора народився? Чорт забирай, сьогодні ж Валентинів день. Вони одне одному дрочать.

— Та не вигадуй.

— Хлопче, якщо твоя подружка ладна заради тебе зробити все, що завгодно, то вона приходить на побачення в спідниці, а не в штанях, і не вдягає спіднього. Наступного разу, як у нас будуть відвідини в один день, я тобі покажу дупку моєї кралечки.

Наступного тижня Томмі заходив до зали побачень, де на нього чекала мати Біллі, й зустрівся з Джонсі, котрий саме виходив звідтіля з вродливою рудоволосою дівчиною. Джонсі підморгнув і на мить задер поділ її спідниці, демонструючи голісінький зад.

Томмі густо зашарівся й відвернувся.

Увечері Томмі писав листа до Марлен. Посередині аркуша почерк зненацька змінився. Це Філіп нашкрябав: «Якщо ти мене кохаєш, то приходь наступного разу в спідниці й не вдягай спіднього».

(5)

У березні 1976 року Аллен почав сподіватися на умовне звільнення десь у червні, проте Комісія у справах умовно-дострокового звільнення відклала слухання його справи ще на два місяці, і він захвилювався. У в’язниці подейкували, що забезпечити собі умовне звільнення можна тільки в один спосіб: дати хабара клерку, який подає клопотання до головної контори. Аллен почав відкладати гроші, приторговуючи то одним, то іншим. Він малював олівцем і вугіллям скетчі, які в’язні та охоронці залюбки вимінювали в нього на речі, що їх можна було згодом перепродати. Аллен також написав Марлен, благаючи її знову принести помаранчі, наколоті горілкою. Один призначався Рейдженові, а решта — на продаж.

21 червня, за вісім місяців після того, як його перевели до ізолятора, Томмі написав Марлен, що, на його переконання, відтермінування слухання щодо умовного звільнення було своєрідним психологічним випробуванням — «або це так, або я феноменально схибнувся й мелю казна-що. Трам-пам-пам!». Його переселили до так званого «психвідділення», що був у блоці С і мав десять камер, призначених для в’язнів із душевними розладами. Невдовзі після цього Денні штрикнув себе ножем і навідріз відмовився лягати до лазарету. Хлопця знову відвезли до Центрального шпиталю Колумбуса. Після нетривалого лікування він повернувся до Лебанона.

Сидячи в блоці С, Аллен без упину бомбардував начальника в’язниці, пана Далмана, офіційними посланнями, відомими як «паперові літачки», в яких оскаржував своє утримання в ізоляторі. Він пронюхав, що ізоляція з метою захисту повинна бути суто добровільною. Аллен писав, що його конституційні права порушуються, і погрожував судовим позовом. За декілька тижнів Артур порадив змінити стратегію й розпочати мовчазний протест. Ні з ким не розмовляти — ані з ув’язненими, ані з охороною. Він знав, що це викличе занепокоєння. Діти, до того ж, відмовлялися від їжі.

Мілліган провів у захисній ізоляції одинадцять місяців, упродовж яких його то відправляли до «психвідділення», то знову переводили до звичайної камери. Нарешті в серпні юнакові сказали, що з нього знімуть захист і він зможе повернутись до загального контингенту в’язнів.

— Ми можемо підшукати тобі роботу там, де найменше шансів наразитися на небезпеку, — провадив начальник в’язниці Далман. Він вказав на малюнки олівцем, якими були обліплені стіни камери Міллігана. — Я чув, що ти в нас художник. Чому б тобі не попрацювати в мистецькій майстерні пана Рейнерта?

Аллен радісно закивав.

Наступного дня Томмі подався до майстерні. Там було людно. Одні в’язні працювали над трафаретами, інші створювали вигадливі шрифти, займались фотографією чи порались біля