Постріл із глибин - Ерік Ларсон
У Лондоні в Старій будівлі Адміралтейства Кімната 40 стежила за новою субмариною Швігера: вона здійснила чотири патрулювання, одне з яких тривало дев’ятнадцять днів. Четверте почалося 5 вересня 1917-го й виявилося набагато коротшим. Невдовзі після виходу в Північне море Швіґер наткнувся на британське судно-пастку, «Stonecrop». Це був один із кораблів, що зовні виглядали як беззахисні вантажні судна, але насправді мали важке озброєння. Намагаючись утекти від його атаки, Швіґер опинився в мінному полі. Ніхто з команди не вижив, а субмарину так і не знайшли. Кімната 40 зробила запис про це червоним чорнилом: «Затоплено»[798].
У Данії ще довго жителі узбережжя відвідували те місце, де сіла на мілину його попередня субмарина, U-20, щоб полазити по її уламках. У 1925-му влада Данії прибрала залишки судна зі слідами видовищного вибуху. На той момент рубку, палубну гармату та інші частини вже встигли забрати — сьогодні їх можна побачити в морському музеї міста Торсмінде, Данія, на суворому узбережжі Північного моря[799]. Рубка, окремо від решти субмарини, вкрита іржею, стоїть на газоні перед головним входом — з усією величністю викинутого на смітник холодильника. Жалюгідний привид страшного судна, що колись полювало в морях та змінило хід історії.
Капітан Реджинальд «Блінкер» Холл у 1918 році отримав титул лицаря за керівництво Кімнатою 40, хоча сама робота цієї організації зберігалась у таємниці ще багато десятиліть. Потім його обрали в Палату громад від консерваторів, і протягом 20 років він брав активну участь у політичному житті країни. Під час загального страйку в 1926 році партія консерваторів заснувала тимчасову газету під назвою British Gazette, і Холл займався пошуком кадрів для її видання. Головним редактором газети був його колишній начальник Вінстон Черчилль. За день до кінця страйку кількість примірників газети сягнула мільйона. У 1929-му Холл відійшов від політики та переїхав у дім у Нью-Форест, красивій місцевості з лісами та пасовищами в південній частині Англії.
Він хотів опублікувати книгу про Кімнату 40 та свою роботу як начальника розвідки, але в серпні 1933-го Адміралтейство та Міністерство закордонних справ, передчуваючи нові темні події у світі, натякнули на своє невдоволення планами Холла та бажання залишити все в таємниці. Холл забрав свій рукопис, хоча нотатки та декілька закінчених розділів збереглись і тепер знаходяться в Архіві Черчилля в Кембриджі, Англія. В одній із приміток Холл радісно пише: «Розвідка — це так просто!»[800]
Холл вважав, що на Європу дійсно чекають важкі часи. У 1934-му він відвідав Німеччину та Австрію. Назавжди залишившись розвідником, він повідомив органи влади про свої спостереження щодо націонал-соціалістичних рухів. Свої враження він також описав у листі другові в Америку: «Уся молодь уже потрапила в сіті, і будь-кого, хто намагається утриматися від нацизму, залякують, доки він не передумає, — вид масової жорстокості, який існує тільки в такій країні»[801]. Він також додав: «Скоро обов’язком усіх ЛЮДЕЙ буде боротьба зі скаженою собакою; настане час, і вашим людям теж доведеться взяти в цьому участь».
Коли нова війна й справді почалася, Холл вступив у Національну гвардію та став головою розвідки. Протягом війни його здоров’я, що ніколи особливо не було хорошим, стало дедалі гіршати.
У липні 1943-го один із його колишніх дешифрувальників Клод Сероколд, який на той момент був директором готелю Claridge’s, поселив його в люкс, щоб той міг із комфортом провести свої останні дні. Якось у номер зайшов водопровідник, який мав полагодити щось у ванній кімнаті, — він був одягнений у чорний костюм, згідно з традиціями готелю. Побачивши його, Холл сказав: «Якщо ви з поховального бюро, друже, то ще зарано»[802]. Він помер 22 жовтня 1943-го.
Серед пасажирів, що залишилися живими, — а всі вони отримали 25-відсоткову знижку на квитки в «Кунард» — багато хто закохався та одружився або ж знайшов друга на все життя. Щонайменше двоє покінчили життя самогубством. Сестра Ріти Жоліве, Інес, відома скрипалька, сама не була на борту корабля, але її чоловік пропав безвісти. Вона не змогла жити без нього і в кінці липня 1915 року застрелилася. Щонайменше двоє молодих чоловіків, які не потонули з судном, пізніше загинули на війні.
Марґарет Макворт випали дивовижні наслідки. Вона якимось незрозумілим чином позбулася свого страху води, але йому на зміну прийшов інший надзвичайно сильний страх — опинитися в пастці під водою. Цей страх найчастіше проявлявся, коли вона їздила в поїзді, що йшов через тунель під річкою Северн. Оскільки їздити тут їй доводилося досить часто, вона писала: «Я постійно уявляла, як тунель обвалюється, поїзд заливає вода, а всі пасажири опиняються в пастці і, наче пацюки, тонуть у цих крихітних коробочках-вагонах»[803].
Загалом, вона вважала, що ця катастрофа добре вплинула на її характер. Вона набула нової впевненості в собі: «Якби мене хтось запитав, чи буду я гідно поводитися під час морської аварії, я б сильно в цьому сумнівалась. Але я пройшла через це випробовування й не посоромила себе»[804]. Вона також із подивом дізналася, що трагедія позбавила її глибокого страху смерті, який переслідував її з дитинства: «Я не зовсім розумію, чому так. Єдине пояснення, яке я можу цьому дати, — це те, що коли я лежала на спині в тій воді під сонячним світлом, то знала, що смерть уже поруч»[805]. Тоді перспектива померти не налякала її: «Навпаки, у мене виникло відчуття якоїсь захищеності, наче відбувалося щось дружнє щодо мене».
Її подруга та сусідка за обіднім столом Дороті Коннер вирішила піти на війну й працювала в прифронтовій їдальні у Франції. За відвагу та допомогу Франція видала їй нагороду Croix de Guerre (Воєнний хрест).
Молодий Двайт Гарріс подарував обручку своїй нареченій, міс Ейлін Кавендіш Фостер, і вони одружились у Лондоні 2 липня 1915-го. Маленький хлопчик, якого він урятував, — Персі Річардс — дожив до сорока років, але 24 червня 1949-го покінчив життя самогубством.
Джордж Кесслер, «король шампанського», виконав обіцянку, яку дав сам собі, поки перебував у воді: якщо виживе, то присвятить решту життя турботі про жертв війни. Він заснував фонд допомоги солдатам та морякам, які втратили зір на війні[806]. Гелен Келлер стала одним з опікунів організації, а згодом дала їй своє ім’я. Організація існує і сьогодні під назвою Helen Keller International.
Через п’ять місяців після катастрофи Чарльз Лоріа видав книгу, у якій описав те, що йому
