Постріл із глибин - Ерік Ларсон
Буксир підійшов ближче до «Ултонії», і двері вантажного відсіку корабля відчинилися, запрошуючи лоцмана на борт. Яскраво сяяло сонце. У трюмі в тіні дверей стояв чоловік. Він глянув на лоцмана та репортерів і не всміхнувся. Лоуренс відразу його впізнав: капітан Вільям Томас Тьорнер. «Його стара синя форма забруднилася та зібгалася»[788], але «картуз зі знаком “Кунард” сидів на голові з тим самим франтівським нахилом. Його постать залишилася прямою та командирською».
Лоцман піднявся на борт.
— Радий бачити вас на борту, сер, — привітав його Тьорнер. — Виходимо просто зараз. Коні тут бозна-що влаштували.
Тьорнера призначили капітаном цього судна в листопаді 1915-го після того, як його минулий капітан захворів під час заходу у Францію. Крім Тьорнера, ніким було його замінити. Напередодні перед тим, як Тьорнер мав вирушити з Ліверпуля, щоб прийняти корабель, його викликав голова компанії Альфред Бут. Він почав вибачатися, що Тьорнерові запропонували такий скромний корабель, але капітан зупинив його: «Я сказав йому, що не жалкую. Я б пішов у море і на баржі, якби було треба, — аби знов ходити. Я стомився від сидіння на березі, коли всі інші в морі»[789].
У грудні 1916 року Тьорнер отримав інше призначення і став капітаном «Івернії» — іншого пасажирського корабля, який перейшов на військову службу[790]. «Івернія», щоправда, перевозила солдатів, а не коней. Командував цим судном Тьорнер недовго. Першого січня 1917-го поблизу острова Крит у Середземному морі цей корабель торпедували, і він затонув, забравши життя 153 солдатів та членів екіпажу. Тьорнер вижив. Під час атаки корабель рухався зигзагом.
«Кунард» призначила Тьорнера резервним капітаном, і він знов повернувся на місток «Мавританії»; щоправда, це не означало особливої довіри, адже корабель перебував у доках.
У 1918-му Тьорнерові знову довелося пережити трагедію «Лузитанії» — федеральний суддя в Нью-Йорку відкрив справу, щоб визначити, чи несе «Кунард» відповідальність за втрату судна. У рамках того процесу розглядали сімдесят позовів від американців, які залишилися живими, та родичів загиблих. У результаті цієї справи також було визначено, що єдиною причиною катастрофи стала атака Швіґера, а також що було випущено дві торпеди.
Фінальне приниження Тьорнерові довелося пережити пізніше, коли вийшла книга Вінстона Черчилля, у якій він звинувачував у трагедії капітана та стверджував (хоч і достеменно знав протилежне), що корабель було затоплено двома торпедами.
Старий капітан — «велика маленька людина»[791], як назвав його Джордж Болл, — пережив катастрофу «Лузитанії» і зберіг свою гордість; він також пережив затоплення «Івернії»; але ця нова образа його зачепила. У віці 64 років, коли капітани мали виходити на пенсію, Тьорнер пішов з компанії та вирушив до Австралії, щоб спробувати відновити стосунки зі своєю родиною. Але там жити йому не сподобалось, і він повернувся в Англію, у свій будинок у Ґрейт Кросбі, де його доглядала давня приятелька Мейбл Евері. Він почав розводити бджіл і збирати мед із півдюжини вуликів, що тримав у дворі. Розмовляючи з кимось, він нерідко бездумно витягав бджолині жала, що застрягали в руці або нозі.
Про Тьорнера казали, що він абсолютно щаслива людина, яка любить час від часу добру люльку. Він розповідав історії про моря, але не ті, які люди хотіли слухати. «Капітан Тьорнер важко переживав втрату “Лузитанії” і рідко про це говорив»[792], — писала міс Евері. Саме через цю мовчанку його друзі могли зрозуміти, наскільки важким тягарем лягла ця трагедія на його плечі. У листі співчутливій подрузі Тьорнер писав: «У мене серце болить за всіх нещасних людей, що втратили життя, і тих, хто оплакує своїх рідних»[793]. Більше нічого на цю тему він не писав: «Пробачте мені, але більше я нічого не хочу про це говорити, бо ненавиджу ні думати, ні говорити на цю тему».
Проте ця трагедія його не переслідувала в думках. Він не страждав на депресію й не відчував себе зламаним, як вважали пересічні люди. Джордж Болл писав: «Він був надто сильною особистістю, щоб знов і знов думати про те, що неможливо змінити, і дозволяти цим думкам довести себе до меланхолії — такого в ньому ніколи ніхто не бачив»[794]. Сам Тьорнер в інтерв’ю для New York Times казав: «Я задоволений тим, що ми вжили всіх можливих заходів безпеки й зробили все, що могли, щоб урятувати життя людей в той день»[795].
Джордж Болл писав, що Тьорнер зберігав хороший настрій: «У його присутності завжди панував радісний настрій та гумор, йому завжди вдавалося розважати людей навколо та підтримувати їхній інтерес»[796]. Це давалося йому все важче, особливо коли після сімдесяти років йому діагностували рак товстої кишки. «Нещасний, він так страждав в останні роки свого життя», — писав Болл.
Тьорнер помер 24 червня 1933 року у віці сімдесяти шести років. «Він помер так, як і жив, — писав Болл,— хоробро та не втрачаючи моральних сил, не жаліючись. Так від нас пішов один із суворих та вправних моряків старої школи»[797].
На похованні була племінниця Тьорнера, Мерседес Десмор. Капітана поховали на кладовищі в Беркенгеді, на іншому боці річки Мерсі від доків Ліверпуля. Його ім’я вигравіювали внизу на сімейному пам’ятнику з короткою згадкою про «Лузитанію».
Почалася нова війна, і 16 вересня 1941 року нацистська субмарина торпедувала британський корабель «Jedmoor». Коло Зовнішніх Гебридських островів із команди, що налічувала тридцять шість осіб, загинула тридцять одна. Серед них був умілий моряк на ім’я Персі Вільфред Тьорнер — молодший син капітана Тьорнера.
У квітні 1917-го капітан-лейтенант Вальтер Швіґер отримав під командування нову субмарину U-88. Вона була більша за U-20 і мала вдвічі більше торпед на борту. За декілька місяців, 30 липня, він отримав найвищу військово-морську нагороду Німеччини, красивий блакитний хрест із французькою назвою Pour le Mérite («За заслуги»), який неофіційно називали «блакитним Максом». Він став лише восьмим командиром субмарини, який отримав цю нагороду, — її присуджували тим, хто затопив більш ніж 190 тисяч тонн загального
