Твори в п'яти томах. Том 2 - Роберт Льюїс Стівенсон

Я поцікавився в човняра, що б то могло бути. Човняр відповів, що то, очевидно, пливуть англійські солдати, викликані з форту Вільяма для виселення з Аппіну бідних орендарів. Зізнаюсь, поява солдатів засмутила мене. Можливо, тому, що я подумав про Алана, чи, може, від якогось передчуття в глибині душі, але, вдруге побачивши військо короля Ґеорга, я не відчув до нього прихильності.

Нарешті ми так близько підійшли до берега біля входу в Левенську затоку, що я попросив висадити мене. Човняр (чесний хлопець, який пам'ятав обіцянку, дану священикові) охоче б довіз мене до Балахуліша; але це віддаляло мене від місця мого таємного призначення, тому я наполіг на своєму і висадився на берег біля Летерморського (чи Летерворського, мені доводилося чути і ту, й ту назви) лісу в Аппіні, на батьківщині Алана.

Той березовий ліс укривав крутий скелястий схил гори, що нависав над затокою. В ньому було багато галявин і видолинків, порослих папороттю, а посеред лісу з півночі на південь ішла дорога чи, власне, гірська стежка для верхової їзди. Біля повороту цієї стежки, де протікав струмок, я й сів, щоб перекусити вівсяним хлібом містера Гендерленда й подумати над своїм становищем.

Тут мене почали турбувати не стільки жалючі комарі, скільки сумніви, які роїлися в моїй голові. Що мені робити? Навіщо мені зустрічатися з Аланом, засудженим вигнанцем, будь-коли готовим учинити нове вбивство? Чи не розумніше було б негайно повернутися на південь країни? І що подумають про мене містер Кембл або навіть містер Гендерленд, коли дізнаються про мою нерозважність і самовпевненість? Оці думки й не давали мені спокою.

Поки я сидів і роздумував, з лісу долинули голоси людей і кінський тупіт, а незабаром на повороті з'явилися четверо подорожніх. Дорога в цьому місці була така вибоїста й вузька, що вони йшли поодинці пішки, ведучи коней на поводі. Попереду йшов високий кремезний рудоволосий пан з владним червоним обличчям; капелюха свого він тримав у руці й обмахувався ним, бо задихався від спеки. Другого, судячи з його чорного одягу та білої перуки, я цілком слушно взяв за правника. Третій був слугою і носив одяг із тартану, це доводило, що його господар — верховинець, який або перебував поза законом, або ж, навпаки, користувався особливою ласкою уряду, бо закон суворо забороняв носити такий одяг. Коли б я краще розумівся на таких справах, то знав би, що одяг з тартану носили слуги Аргайлів (або Кемблів). До сідла слуги була прив'язана велика валіза, а з кульбаки звисала сітка з цитринами для пуншу; саме так дуже часто тут подорожували багаті мандрівники.

Що ж до четвертого, який ішов позаду, то я й раніше зустрічав таких людей і одразу впізнав у ньому помічника шерифа.[72]

Помітивши цих людей, я вирішив (не знаю чому), що доведу свою подорож до кінця, а коли перший з них порівнявся зі мною, я піднявся з папороті й запитав у нього дорогу в Охарн.

Він зупинився і якось дивно глянув на мене, а потім, обернувшись до правника, сказав:

— Мунго, багато хто сприйняв би це за дуже погану прикмету. Я їду в Дюрор у відомій вам справі, і ось несподівано з папороті з'являється юнак і цікавиться, чи я їду до Охарну.

— Ґленуре, — зауважив той, — це погана тема для жартів. Обидва вони підійшли ближче й здивовано витріщились на мене; два інших теж зупинилися, але стояли віддалік.

— А що вам потрібно в Охарні? — поцікавився Колін Рой Кембл із Ґленура, якого називали Червоним Лисом, бо саме його я зупинив.

— Побачитися з одним чоловіком, що там живе, — відповів я.

— З Джеймсом Ґленським, напевно, — промовив Ґленур, роздумуючи, і додав, звертаючись до правника: — Як ви гадаєте, він збирає своїх людей?

— У всякому разі, — відповів той, — нам краще почекати тут, поки підійдуть солдати.

— Якщо ви маєте на увазі мене, — заявив я, — то я не належу ні до вашої, ні до його партії. Я чесний підданий короля Ґеорга, нікого не боюсь і нікому нічим не зобов'язаний.

— Ого! Чудово сказано, — відповів агент, — Але я візьму на себе сміливість поцікавитись, що цей чесний чоловік робить так далеко від своєї батьківщини і чому він розшукує Ардщилового брата? Мушу сказати вам, що в моїх руках тут неабияка влада. Я королівський агент над деякими з тутешніх маєтків і маю дванадцять загонів солдатів у своєму розпорядженні.

— Повсюди ходять чутки, що ви надто круто поводитесь із своїми підлеглими, — кинув я трохи роздратовано.

Колін Рой усе ще з сумнівом дивився на мене.

— Ну що ж, — нарешті обізвався він, — ви сміливий на язик. Але я нічого не маю проти відвертості. Коли б ви запитали в мене, як знайти Джеймса Стюарта в який-небудь інший день, а не сьогодні, я пояснив би вам і побажав би щасливої дороги. Але сьогодні… Чуєш, Мунго? — І він знову обернувся до правника.

Та не встиг він мовити й слова, як з вершини пагорба пролунав рушничний постріл, і в ту ж мить Ґленур упав на дорогу.

— Ой, помираю! — зойкнув він кілька разів і змовк. Правник підхопив його і тримав на руках, а слуга стояв поруч, заламуючи у відчаї руки. Тоді поранений обвів їх повним жаху поглядом і простогнав несвоїм голосом, що вразив мене до глибини душі:

— Побережіться самі, я вмираю.

Ґленур намагався розстебнути камзол, ніби шукав рану, але пальці зісковзнули з ґудзиків. Потім він зітхнув протягло, голова його впала на плече, і він помер.

Правник не промовив жодного слова, але обличчя його витяглось і побіліло, як у мерця; слуга зайшовся плачем і кричав, наче мала дитина, а я стояв і з жахом дивився на них. Помічник шерифа при першому пострілі побіг назад, щоб поквапити солдатів.

Нарешті правник поклав мертвого тут-таки на дорогу, залиту кров'ю, і, хитаючись, звівся на рівні ноги.

Його рухи, очевидно, вернули мене до тями, бо я зразу ж кинувся до пагорба і почав швидко дертися вгору, вигукуючи при цьому:

— Вбивця! Вбивця!

Минуло так мало часу, що, коли я видерся на перший виступ і оглянув частину голої гори, вбивця ще не встиг далеко відійти. То був високий чоловік у чорному вбранні з металевими ґудзиками, в руках він тримав довгу мисливську рушницю.

— Сюди! — закричав я. — Він тут!

Вбивця кинув через плече швидкий погляд і побіг. За хвилину він зник на узліссі між березами, потім з'явився знову вже