Коротка історія семи вбивств - Марлон Джеймс

Я дивлюся. Але ти на мене не дивишся. Тобі не потрібно дивитися на мене з тієї ж причини, з якої Бог не дивиться на людину. Бо самого Його погляду досить, щоб випалити людські очі з очниць, випалити в ніщо, навіть не в точку, а взагалі без сліду. Але кажу це не я, а ти. Я більше не я, мій голос уже не звучить як мій, а з усіх людей тут — тільки ми з тобою, і не лунає жодного звуку з динаміків, тільки глибоке бухання ритму. А ти тримаєш у повітрі мікрофон, як смолоскип, і знову прикриваєш очі, але все бачиш. Вони думають, що ти танцюєш, але насправді ти передаєш смисли — твої слова, не мої. З мене ллється холодний піт і все не перестає, збігає по спині, наче крижаний палець, що рухається вниз — туди, де зад розділяється надвоє.

І ось ти рухаєш рукою, висвічуєш свої дреди і націлюєш на мене свій погляд. Крізь мене, всередину мене, за мене — ти дотягуєшся аж до самого мого серця і хапаєш його. Ти кажеш: «Дивись роботу Растафарая. Дивись, як він з лева перетворюється на мисливця, і як мисливець стає здобиччю». Ти знаєш, що я втратив свою волину — ту, яка ледь не забрала тебе. Ти знаєш, що, якби на’іть волина в мене була, я б усе ’дно не міг вистрілити. Ти знаєш, що я ніщо, я живий мрець. Знаєш, що биття мого серця — це змія довкола моїх ніг; знаєш, що з твого наказу натовп зіб’є мене й поглине. Ти в джунглях, у чагарях, і ось ти виходиш на галявину для аудієнції з Його імператорською величністю. Ти робиш крок уперед і закочуєш рукав. Вавилон намагався прокусити тобі руку, але не зміг. Ти розстібаєш на сорочці один ґудзик, потім другий, потім третій і випинаєш груди — як Супермен. Вказуєш на рану на руці та рану на грудях. Ти переможно танцюєш і заново проживаєш ту сцену полювання, і всі це бачать, але тільки я знаю. Мій піт холодний, як лід. Ти вказуєш на свою рану, як Ісус указував би на свій бік, де слід від списа. Людей на сцені побільшало, а та красуня знову бере мікрофон, але не раніше ніж починає дути вітер і кукурікає півень, а ти картинно висмикуєш із кобури два пістолети, наче Малюк Сиско[267]. Або Марті Роббінс. Або Людина без імені[268]. Ти відкидаєш голову і смієшся так довго, що для сміху на’іть не потрібен мікрофон. Ти смієшся з мене, а потім швидко, гнівно змовкаєш і дивишся прямо на мене очима — як два вогні. Я щосили зажмурююсь, аж поки не відчуваю, що ти на мене більше не дивишся, а коли розплющую очі, тебе вже нема. А я знаю, що я вже мертвий, і, коли бачу, що ти пішов, можу тільки бігти.

Але за мною невідлучно — немовля з крилами кажана. Люди штовхаються, штурхають ліктями, і ось уже хтось або щось б’є мене прям’ в обличчя. Потім ще один удар, прям’ у живіт; м’ні здається, що я зара’ виблюю, але замість цього я обісцявся. Я не плачу. І не заплачу. Я не годен зупинити нічого, що зі мною зара’ відбувається, на’іть то’о, що я обісцявся. Сциклиння тече по нозі, а люди тусають мене, б’ють, ляскають, луплять, проходять і біжать, біжать і проходять. Я вибираюся з парку, поки юрма ще не зрозуміла, що ти пішов і більше не повернешся, а на вулиці темно й порожньо, і я не впізнаю жодного з будинків через вулицю. Я на’іть не помічаю Тоні Паваротті, посіпаку Джосі Вейлза, поки той не опиняється просто переді мною і не наставляє дуло прямо в моє обличчя.

Демус

Канава так смердить покидьками, що навіть щури туди не наближаються. Я біжу з Дюк-стриту вгору на Саут-перейд і стрибаю в перший же автобус, що відходить. Вже не пригадую, заплатив я кондукторові п’ять центів за проїзд чи ні. Пасажирів у автобусі всього четверо, і лише один — за моєю спиною. Мені починає боліти голова, не сильно, але настирно, ніби у вухо влетів якийсь надокучливий комар і тепер рухається десь до центру черепа. Від цього дзижчання виникає відчуття, що на тебе ззаду дивляться, прямо в спину. Я обертаюся й бачу школяра. Зняти з нього форму — він буде, либонь, одного зі мною віку. Але на мене він не дивиться. А якщо й дивиться, то коли я стою до нього спиною. Я знову обертаюся. Хочеться підійти й лишити йому на щоці мітку викидним ножем, що завжди зі мною. Або проломити голову — за те, що він ходить до школи, бо мені в хорошу школу ходити не доводилося, та ще в отакій гарненькій формі кольору хакі. Та що з нього взяти, він усього лише хлопчак. Я знову відвертаюсь і тут чую цокіт кінських копит. Звуки все голосніші й голосніші — тудук-тудудук, — і я розумію, що це так працює старий автобусний двигун, але все одно це копита. Тоді я зістрибую з автобуса, десь у Барбикані, і з невеликого містка злажу в канаву, де й лишаюся.

А прокидаюся від того, що хтось держить мене за яйця. Чиясь рука згребла в жменю штани і міцно так тримає, я аж підстрибнув. А видно тільки руку, що стирчить з купи сміття; якийсь монстр, що живе на звалищі з газет, ганчір’я, пластикових пакетів, харчових відходів та гівна. Я з криком відштовхую монстра; він відсахується і теж валує. Частина газет осувається, і з’являється жіноча голова. Чорна як смола, волосся вкрите брудом, але з двома рожевими шпильками, а коли вона починає знову репетувати, її пащека розтуляється, і я бачу в ній всього три зуби — один такий довгий і жовтий, що здається, ніби це вампірка, прикрита газетами. Вона верещить без угаву, і я, намацавши рукою каменюку, замахуюся, погрожуючи кинути. Тоді вона схоплюється — я й забув, якими спритними й стрибучими бувають божевільні, — і прудко-прудко тікає канавою, аж поки не перетворюється на цятку, точку, ніщо.

Не