Останній спадок - Андрій Новік
— Отже, Богдан — це…
— Богдан Хмельницький, як я розумію, — доказав замість нього ігумен.
— Богдан Хмельницький? — перепитала Мелані, почувши знайоме прізвище.
Ярослав на це витяг телефон і налаштував мобільну інтернет-мережу. Потім, трохи поклацавши в ньому, повернув до жінки екран із зображенням якоїсь картини.
— Що це?
— Картина «Битва під Берестечком». — На екрані Мелані розгледіла сцену битви між Військом Запорізьким із татарським військом Ісляма ІІІ Герая та армією Речі Посполитої. У вирі битви, посеред мертвих тіл і вогню, на білому коні й весь у червоному строї сидів вусатий гетьман. — Ось цей на коні — Богдан Хмельницький.
— Чула про нього. Це ж завдяки йому Україна потрапила під крило Росії, так?
Визнати факт жахливої помилки-угоди найвизначнішої постаті в українській історії було боляче. Особливо тяжко було визнавати це перед іноземкою. Він швидко кивнув на знак згоди та, намагаючись швидше забути про шпильку Мелані, продовжив пояснювати свою думку, переповідаючи його розмову з ігуменом про Костел Петра і Павла.
— Так ось, замолоду Хмельницький навчався у Львові, у єзуїтській колегії при костелі.
— Богдан Хмельницький був єзуїтом? — Мелані округлила від здивування очі та переставила ноги, аби ті не звело судомами.
— Ні (хоча тепер я вже в цьому не певен), він лише навчався в єзуїтів. Саме це й урятувало наше місто.
— Урятувало?
— Коли Хмельницький із військом понад сто тисяч козаків і татар узяв Львів в облогу, за чутками, до нього вийшов на перемовини колишній його вчитель із колегії єзуїтів і домовився про викуп міста в півмільйона злотих і безліч дарів. Так місто було вбережено від руйнування та грабунку.
— І як це стосується справи?
— Ось тут, — Ярослав тицьнув пальцем у напис Підгірського поряд із зображенням фасаду Іль-Джезу й зачитав: — «Спочивай, Богданова слава, між небом та землею». Ми з отцем Гладуном вважаємо, що саме про нього тут і йдеться. Зв’язок Хмельницького з єзуїтським костелом, каноном якого є Іль-Джезу, очевидний.
— Але до чого тут він узагалі?
— Поглянь на картину. — Він підніс екран телефона жінці аж до обличчя, видивляючись у її очах світло розуміння, одначе Мелані навіть не знала, куди повести поглядом.
— І що?
— А ось що, — він тицьнув пальцем у зображення меча на поясі гетьмана.
— Тобто? Ти думаєш…
Мелані не встигла доказати, як Ярослав узявся поспіхом знову щось вишукувати в телефоні й, відкривши ще одне зображення, знову підніс його аж під носа отетерілій білявці. Цього разу екран займала інша картина: у її центрі — в оточенні козацтва, на білому коні та з піднесеною вгору правою рукою — знову красувався Богдан Хмельницький. Такий самий величний, як і на попередній картині, проте зі зверненим на взятий в облогу Львів обличчям.
— «Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом» Яна Матейка.
Цього разу підказувати не довелося, Мелані сама глянула, куди треба, і вигукнула:
— Меч!
— І тут.
Іще одне зображення — перемовини Хмельницького з польським послом Смяровським. З обох боків оздобленого чорно-білою плиткою приміщення стоять представники козацтва та Речі Посполитої. Усі в пишних строях, із плащами на плечах. Гетьман у традиційному для нього червоному спирається лівою рукою на широкий меч.
— Тільки не кажи, що це ваш той… як його, — Мелані помахала рукою біля скроні, згадуючи назву, — Чаркес.
— Подумай сама, — не вгавав Ярослав, відклавши телефон і зовсім забувши про ігумена, — про життя Хмельницького до 1647 року, за рік до приходу до влади, відомо вкрай мало. Лише поодинокі факти про службу в реєстровому козацтві, османський полон, життя в Бродах та одруження з Ганною Сомко. А тоді раптово бац — і він гетьман, ще й не простий, а один із найбільш знаних у світі полководців. І всюди на картинах меч, наче то він ним прорубав собі шлях до слави. Знаєш, у єзуїтській колегії ходили чутки про дива, які траплялися з молодим Хмельницьким. Якось під час прогулянки біля костелу його піднесло вгору потужним потоком повітря, і він, злетівши на кілька метрів угору, певний час тримався там.
— Він що, літав? — Скепсис у голосі Мелані тепер був таким гострим, що ним, здавалося, можна було б порізати Ярославове захоплення на шматки. — Оце вже зовсім маячня.
— Глянь на запис Підгірського та скажи це йому. Дід був переконаний у зв’язку меча, Хмельницького та єзуїтів.
Ігумен Владислав Гладун уперше за десять хвилин скинув заціпеніння й почав зацікавлено стежити за бурхливою розмовою своїх гостей. Він і досі не зрозумів результату внутрішнього конфлікту віри в історію Підгірського та його здорового глузду. Ієромонах не заперечував мудрості свого друга, його кмітливості та вічної вірності ідеалам, одначе Ярославова версія ні в які ворота не лізла: через любов до казок, що переконують у ймовірності неймовірного, проходить кожен у житті, і оповідки про польоти майбутніх гетьманів мають у тих дитячих казках і залишитися. Отак собі міркуючи, отець Гладун раптом подумав, що для декого з людей нереалістичною збіркою казок є Біблія — книга, що рятує душі іншим. То чи має він право засуджувати те, що може звільнити свідомість від кайданів обмеженості, піднести над буденною реальністю.
— Перепрошую, — ігумен демонстративно подивився на годинник, — але незабаром і ці коридори, і цю залу наповнять ченці. Тож якщо ви знайшли те, що шукали, змушений буду супроводжувати вас до виходу та відкланятись.
— Ні, не все. — Ярослав сфотографував на телефон сторінку путівника й швидко оглянув решту сторінок у пошуках інших поміток, а тоді повернув голову до ігумена та знічено промовив: — Ніяк не втямлю, що може означати «між небом та землею».
— А як на мене, це цілком зрозуміло.
— І що ж?
— Між небом та землею може перебувати лише те, що призначене зв’язувати їх, возз’єднувати. Те, що всіма силами тягнеться у височінь із бажанням торкнутися Господа.
— Не розумію…
Ярослав почав перебирати в голові всі відомі йому зображення костелу, аби зрозуміти загадкові слова ігумена, та відповідь, як виявилося, лежала на поверхні. За якусь хвилину роздумів він наважився запитати:
— Ви говорите про вежу?
— Так, про неї. Ще з часів Вавилона люди прагнули досягти Бога (навіть збудували для цього такий собі міст між небом і землею, результат чого нам відомий), тож зведення в Божих храмах високих веж є не тільки вказівкою християнам на місце їхнього духовного спокою, а й символом споруди, найближчої до царства Його.
— Але ж Костел Петра і Павла не має вежі… — спробував запротестувати Ярослав і затнувся, дещо пригадавши.
Колись, іще 1702 року, з південного боку
