Ми проти вас - Фредрік Бакман

Сестри соваються біля свого меншого брата. Їм холодно, і не лише через мінусову температуру.

— Якщо не хочеш, щоб ми їхали на матч, то ми не поїдемо, — тихо каже Ґабі.

— Якщо ти справді, ну справді-справді не хочеш… — уточнює Катя.

Беньї не знає, що сказати. Після всього, що сталося, він ненавидить себе — за те, що його сім’я опинилася в такій ситуації. Він не хоче бути для них тягарем, не хоче, щоб їм довелось боротися за нього. Якось мама одного хлопця сказала йому: «Беньї, ти далеко не золота дитина. Але, Боже милий, у житті тобі ніколи не бракувало чоловічого прикладу. А всі найкращі риси характеру ти отримав тому, що виховувався в домі, повному жінок». Беньї певен, що її помилкою було те, що вона говорила про жінок у нього вдома як про звичайних. Але ж це не так, принаймні не для нього. Сестри щосили намагалися замінити йому батька, вони навчили свого молодшого брата полювати, пити і битися. А ще вони навчили його ніколи не принижувати приязнь слабкістю, а любов — соромом. Саме через них Беньї ненавидить себе. Тому що його сестри навіть не сумніваються, їхати їм у Гед чи ні.

Нарешті Адрі дивиться на годинник і зізнається:

— Братику, я тебе люблю. Але збираюся їхати на матч.

— Я теж їду! — крізь снігопад гукає знизу мама.

Бо мама з Адрі пригадують життя, яке в них було до Бйорнстада. Інші діти ще були дуже малі, але Адрі пам’ятає, від чого втікала її сім’я і що вони знайшли тут. Безпечне місце, щоб збудувати дім. Це їхнє місто. Беньї ніжно плескає Адрі по руці й шепоче:

— Я знаю.

Адрі цілує Беньї в щоку і пошепки, двома мовами каже, що любить його. Поки вона злізає вниз, Катя з Ґабі ще вагаються, але врешті злізають за нею. Вони їдуть на матч з тієї ж причини, через яку могли б залишитися вдома: заради свого брата, заради свого міста. Їм хочеться, щоб Беньї вийшов грати, але вони знають, що жодні слова не змінять його рішення. Попри все, він належить до цієї сім’ї, а подейкують, що віслюки часом описують інших віслюків словами «ти впертий, як Овіч».

Беньї не злазить із даху, поки мама і сестри в автомобілі не зникають з поля зору. Сидить і курить собі, сам-один. Потім спускається на землю, бере велосипед і вирушає дорогою через ліс. Але не до льодової арени в Геді.

* * *

Коли діти починають грати в хокей, їм кажуть, що треба просто старатися щосили. Що цього достатньо. Але всі знають, що це неправда. Усі знають, що ця гра відбувається не для веселощів, вона вимірюється не зусиллями, а лише результатом.

Виходять гравці «Бйорнстад-Хокею», в них на рукавах ім’я однієї мами, і хоча цей матч вони грають не на своїй арені, велика частина трибун заповнена людьми в зелених светрах із написом «Бйорнстад проти всіх». Чоловіки в чорних куртках розгорнули викличний банер над трибуною зі стоячими місцями — такою ж, як трибуна, яку хочуть знести на їхній льодовій арені, — і слова на ньому адресовані як Петеру Андерссону, так і вболівальникам Геда: «Прете на нас? Зачепіть хоч раз!».

Унизу, на арені, починається матч. Гул просто нестерпний, аж закладає вуха, і хокеїсти «Бйорнстада» роблять усе, що в їхніх силах. Вони б’ються на межі життя і смерті. Викладаються на повну. Роблять усе, справді усе, що в їхніх силах. Але Відар стоїть на трибуні, а де сам Беньї — ніхто не знає. Воротар і капітан команди. Можливо, «Бйорнстад» заслуговує на перемогу, можливо, вони заслуговують на завершення, як у казках, але хокей має іншу мірку. Хокей рахує лише забиті шайби.

«Гед» забиває першу. Тоді ще одну. А потім ще і ще.

Оглушливо лунає пісня з червоної трибуни. Але Петер Андерссон її не чує. Коли в тебе розривається серце, у вухах лише дзвенить.

* * *

У будиночку на кемпінгу вчитель уже зібрав свої речі. Сумки лежать в автомобілі. Але він іще сидить за кухонним столом у порожньому будинку і чекає, дивлячись у вікно, з надією, що хтось із сумними очима і диким серцем от-от з’явиться між деревами. Він чекає так довго, що, побачивши крізь вікно Беньї, спершу думає, ніби йому привиділося. Тільки тоді, коли грюкають двері і його серце починає пришвидшено битися, а погляд зупиняється на губах Беньї, учитель встає і намагається зібрати докупи всі слова, якими переповнена його голова.

— Я тут… пробував щось написати… — незграбно перепрошує він, показуючи на ручку і чистий аркуш на столі.

Беньї мовчить. У будинку холодно, але вчитель одягнений у тонку білу лляну сорочку. Вона вільно спадає йому на стегна, безтурботно зім’ята, як розкуйовджене волосся недільного ранку, від нього пахне теплою шкірою і свіжозвареною кавою. Беньї розтуляє рота, але нічого не може вимовити. Він роззирається по будинку: не видно одягу, всі особисті речі відсутні. Учитель, можливо, розуміє цей погляд як осудливий і тому присоромлено бурмоче:

— Беньяміне, я не такий відважний, як ти. Я не той, хто залишається і приймає бій.

На вхідних дверях іще видно глибокий слід від устромленого ножа. Беньї простягає руку, востаннє торкається шкіри вчителя. І пошепки каже:

— Я знаю.

Вчитель затримує його долоню на своїй щоці, всього на одну мить. Заплющує очі й говорить:

— Подзвони мені, якщо ти хочеш… деінде. Можливо, між нами все могло скластися інакше… деінде.

Беньї киває. Деінде у них, можливо, вдалося б щось інше. Щось більше.

Учитель сідає в авто і думає собі про слова якогось філософа: «Людина — єдина істота, яка відмовляється бути такою, якою вона є». Він намагається пригадати, хто це сказав — може, Альбер Камю? Він займає свою голову цією думкою, поки виїздить із Бйорнстада й рушає далі, дорогою через ліс, бо якщо не зосередитися на цих словах, усі інші почуття накриють його лавиною, і він уже не зможе розгледіти дорогу.

Десь далеко за тим автомобілем Беньямін Овіч сідає на велосипед і рушає в іншому напрямку. Можливо, одного дня він стане вільним. Але не сьогодні.

* * *

Наприкінці другого періоду, коли «Гед-Хокей» зробив рахунок 4:0, через трибуни прошмигують четверо хлопців з