Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Бісмарк поліз далі через чагарники. І знову вибрався на відкриту площадку, поверхню якої перетинав ряд каменів, що виглядав з жовтуватої, сухої, немов пресованої землі.

Він погладив тепле каміння долонею і почув неголосний і дивний залізний звук. Подивився на руку — на мізинці блищав викопаний під Софією перстень.

— Коли я його надів? — Бісмарк спантеличено хитнув головою. Потім зрозумів. — Це автоматично, щоб не залишати в кімнаті.

Розглядаючи сліди стародавнього Палеополі, життя якого колись кипіло на південному березі Андроса, він не помітив, як опустилися сутінки. Але самі сутінки він зауважив через те, як різко зменшилась прозорість повітря

Вийшов на відкрите місце. Подивився вгору, на селище. Там уже світилися вікна.

Поки намагався вийти на стежку, що веде вгору, стало зовсім темно. Хвилин тільки через двадцять, уже в світлі ліхтарика, знайшов напівзабуту стежину, але вона раптово обірвалася мет­рів через триста.

Олег нервував, піднімаючись від моря, продираючись через кущі та дикі оливкові зарості. Так він дійшов до паралельних берегу доглянутих терас з оливковими садами. Коли, нарешті, вийшов на вуличку і піднявся на головну дорогу, мобільний вимкнувся через виснаження батареї. З останніх сил смартфон висвітлив час — двадцять хвилин на дев’яту — і згас.

Олег пройшовся уздовж дороги, сподіваючись зустріти кого-небудь і уточнити, коли буде автобус на Ормос. Дістався вже баченого раніше снек-бару, освітлена всередині тераса своєю низькою дерев’яною стінкою виходила просто до краю дороги. Перейшов дорогу, заглянув усередину. Ліхтар під дахом тераси розливав затишне жовте світло на кілька столиків і на сині дерев’яні стільці з прошитими солом’яними сидіннями. З вікон, що виходили просто на терасу, теж виливалося жовте домашнє світло. Усередині грала народна грецька музика.

Простий інтер’єр натякав на недороге меню. Кілька столиків займали місцеві чоловіки. Їх неголосна розмова легко впліталась у музику, що лунала з динаміка над барною стійкою. Майже над головою самого бармена.

Той, побачивши нового клієнта, піднявся на ноги.

— Do you speak English? — запитав натомлений Бісмарк.

Бармен кивнув і простягнув меню англійською.

— Автобус на Ормос? — запитав Олег. — Він тут зупиняється?

Бармен знову кивнув.

— А коли наступний?

— Завтра вранці. Близько дев’ятої.

— Завтра? — з відчаєм у голосі перепитав Бісмарк.

Розуміючи, що він усе почув правильно, засунув руку в кишеню джинсів. Витягнув двадцять євро — все, що залишилося після раннього обіду в таверні і купівлі квитка на автобус.

Дивлячись на стиснуту в пальцях синю двадцятку, він відчув приплив голоду. Цього дня обід він дійсно їв занадто рано.

Мовчки, стоячи перед барною стійкою, Олег розгорнув меню. Вибір виявився небагатим і помістився на одній сторінці. Ціни не кусалися. Мусака коштувала п’ять євро, а кальмари — вісім. Замовив мусаку і сів за столик якнайдалі від місцевих чоловіків.

Він сподівався, що бармен разом з мусакою принесе дармове «узо» за рахунок закладу. Але бармен не приніс. І тоді, важко зітхнувши, Олег дозамовив і грецької анісової, до якої так швидко звик і без якої, як йому тут здавалося, не можна було прожити й дня.

Розділ 76

Краків, липень 1941. Наказ не озиратися і вітання від Арети

Всю дорогу назад вони мовчали. Олесь бачив, що батько дуже схвильований. Їх провели знову до ресторації і посадили за вільний столик. Перед ними було дві порожні тарілки з рештками їжі, які мали свідчити, що вони сидять тут уже певний час. Недопита пляшка вина теж грала свою неприховану роль.

Та ось до ресторації увійшли ті, що за ними стежили, і зайняли вільний столик. У ту ж хвилину кельнер забрав брудні тарілки, а за мить поставив по тарілці печеної картоплі з ковбасками. То була ресторація невибаглива, для місцевих, страви тут готували прості й дешеві. Вино було смачне, і Олесь із батьком залюбки заливали ним свої нерви. Вони мовчали, не було сенсу починати тут якусь поважну розмову.

Перекусивши, подалися додому, де їх чекала приємна несподіванка — до них приєдналася мама, і на кухні запахло курячим росолом, свіжими огірками й кропом. А потім Олесь слухав довгу й детальну оповідь тата про ту неймовірну розмову. Професор перетворився на принаду.

— Дивує мене одна річ... — сказав Курилас. — Звідки полковник довідався про ваші родимки? Я з мамою розмовляв про них на балконі та ще й пошепки.

— Очевидно й там вони встановили прослуховування.

— Мабуть, так. Втекли ми вчасно.

Тепер Олесь ламав собі голову, яким чином попередити Арету. Вона ні за що не повинна втрапити в пастку. Хоча, якщо вона так вміло ховається, то вже й так розуміє, що мусить бути обережна.

Олеся й далі гнітила туга за нею. Хотілося її знову бачити й розмовляти з нею. Олесь сновигав вулицями в надії, що вдасться її десь помітити. За ним хвостів не було, і він чувся безпечним, однак час від часу перевіряв. На щастя, у Кракові є чимало малесеньких вуличок, де за дня можна не зустріти жодної живої душі, особливо там, звідки були виселені євреї. Тоді навіть не треба озиратися — просто чимчикуєш собі бруківкою і вслухаєшся у звуки, які можуть вигулькнути позаду. Але ні, ніхто не вигулькував. Та й Арета не з’являлася.

У редакції Олеся знову перестрів Клаус і допитувався про неї. Олесь здивувався:

— Не розумію, чому ви мене питаєте? Я з нею ледве знайомий.

— Я всіх питаю, — відрізав цензор і пішов, розмахуючи сувоями щойно видрукованих версток.

Косач теж звернувся до Олеся з тим самим.

— Холєра! Всі її шукають! Забембали! — потім глянув на Олеся прискіпливо, мовби намагався прочитати його думки і додав: — Але ж ти теж не знаєш, куди вона поділася?

— Не знаю. І повір мені — це мене мало цікавить.

— Ов! Так скоро охолов?

— Ні, я ніколи не палився до неї, вона доволі зимна, якщо ти не помітив.

— Ах, так... справді зимна. Але її ж розшукують не через те, що вона гаряча або зимна. Вона раптом стала потрібна і Клаусові, і Освальдові, і Карлові Аріо, який ледь не щодня приходить до редакції і нишпорить. На щастя, він уже мусить їхати до Рівного. До речі, я бачив Ольжича і в нього питав про Арету.

— О, і ти, Бруте! — засміявся Олесь.

— Так, я знаю, що й ти був у нього, — він вийняв цигарничку і закурив. — Тому не кажи, що вона тобі байдужа.

— Я був у нього лише з тієї причини, що нею цікавився Клаус і змусив мене намалювати її портрет. Я подумав, що їй, мабуть, не варто зараз з’являтися в редакції.

— Чому? Бо, можливо, вона жидівка?

— Хто сказав, що вона жидівка?

— Ніхто. Але такі висновки насуваються. Ти ж знаєш, що зараз у гетто робиться. Їх вивозять, вивозять і вивозять. Але не до Палестини, як на твоїй карикатурі. Арета недарма ховається. Та це до пори, до часу. Скільки можна ховатися? Тут кожен камінь готовий тебе видати німцям. То хіба десь утекти на село. Я міг би їй виготовити відповідні папери. Передай, коли побачиш.