Ключі Марії - Андрій Юрійович Курков

Бісмарк запитав бармена, як йому знайти таксі до археологічного музею.

— До Палеополі? — Уточнив грек.

Олег кивнув. Бармен, не відходячи від клієнта, зателефонував комусь. Розмовляв хвилини дві. Не закінчивши розмову, відвів руку з мобільником від рота і нахилився до Олега.

— П’ятдесят євро, — сказав. — Є таксист з Андроса, він згоден приїхати.

— П’ятдесят євро? — висловив розчарування Бісмарк. — Це забагато. А що, автобусів тут немає?

Бармен зрозумів реакцію клієнта. Закінчив розмову, сховав мобілку в кишеню.

— Звичайно, є автобуси. — Сказав і знизав плечима. Його, здавалося, анітрохи не засмутила відмова клієнта від послуг запропонованого ним таксиста. — Два автобуси в день.

— А які номери автобусів?

— Номери? — бармен на мить замовк, але швидко зрозумів, що має на увазі клієнт. — Ні, два автобуси в день. Вранці та після обіду.

— А після обіду коли?

— В чотирнадцять тридцять.

Мобілка показував одинадцять.

— Ще довго, — промовив задумливо Олег.

— Якраз час для гарного обіду, — підказав бармен. — У нас сьогодні дуже свіжі кальмари.

— А скільки коштують кальмари? — Ліниво поцікавився Біс­марк.

— Для вас сім євро. Узо за рахунок закладу.

Бісмарк кивнув. Очі у бармена зайнялися новою енергією. Він заметушився, приніс нову карафку з «узо» і зник за дверима на кухню.

В автобусі на Гавріо разом з Олегом спочатку їхало ще два пасажири: старий з собачкою на повідку та нудно і надто скромно одягнена дівчина-підліток. Але дівчина вийшла вже на наступній зупинці в центрі маленького села, а для старого водій зупинився просто на дорозі, в місці, де жодних слідів людського житла не спостерігалося. Старий виходив повільно й обережно. Водій терпляче чекав, потім крикнув тому щось у спину, і старий у відповідь, не обертаючись, махнув рукою. Собака тягнула старого вперед, до стежки, яку Олег, спостерігаючи за пасажиром через вікно автобуса, спочатку не помітив.

Хвилин за двадцять водій знову зупинив автобус і, обернувшись, оголосив: «Палеополі!»

Бісмарк вийшов. Автобус поїхав далі вбік портового містечка Гавріо.

Повітря тут відрізнялось від Ормосу. У ньому було більше землі і дерев, аніж моря. І вітерець дув з іншого боку.

Роззирнувшись, Бісмарк побачив перехрестя і вуличку, що плавно опускалась вниз, у напрямку моря. Звідси, від дороги до моря, якщо оптичне відчуття не обманювало, пішки було йти хвилин двадцять. Все залежало від довжини кожного закруту цієї вулички. Хоча, звичайно, Олег не розумів, куди, зрештою, вона може його привести? Узбережжя широке, меж селища не видно. Жодних вказівників. Але все одно, до моря означало вниз. Позаду залишився нехитрий снек-бар з пляшкою «пепсі» на вивісці.

Сонце світило просто над головою. В деревах співали птахи.

У якийсь момент Бісмарк додумався відкрити на смартфоні карту ґуґл і перевірити своє місцезнаходження. Побачив, що археологічний музей зовсім в іншому боці, але саме ця вуличка, а потім якась менша вуличка або стежка, ведуть до «історичної пам’ятки», тобто того самого археологічного городища, яке, мабуть, дало назву і всьому селищу, в сучасних будиночках якого нічого від «палео» не спостерігалося. Про всяк випадок він закинув у пошукач слово «палео». «З грецької — старий, стародавній» — «відповів» смартфон.

Задоволений своєю правильною здогадкою, Бісмарк продовжив спускатися до моря.

У якийсь момент зупинився, побачивши вперше дорожній вказівник для туристів. Грецькою та англійською. Ліворуч до музею археології півтора кілометра, просто — пляж Палеополі.

— Ну так, — буркнув Олег. — Туристам пляж важливіший, ніж древнє місто.

Вулиця обірвалася, залишилася позаду. Тепер він ішов стежкою, яка теж була витоптана зиґзаґом, обходячи виступаючі з землі кам’яні горби і занадто різкі спуски. Праворуч і ліворуч раз у раз виникали камені, схожі на ті, з яких будували стародавні будинки. І камені, і цілі залишки стін, і сліди фундаментів.

— Ого! Та тут узагалі нічого не розкопано, — обурився Бісмарк, помітивши старовинні кам’яні сходи, що визирали з землі на метр чи більше.

Врешті-решт стежка вивела його до моря, до маленької затоки. На пологішому березі він побачив правильні геометричні лінії розкопаних стародавніх стін. Прогулявшись уздовж старого каміння, Олег знизав плечима. Якщо це і є розкопане місто, то в такому випадку зрозуміло, чому на покажчику стояв «пляж», а не пам’ятник археології.

Підійшов до води. Спокійне море дозволило добре розглянути на дні поруч з берегом такі ж геометрично правильні залишки будівель.

Бісмарк замислився. На пагорбі праворуч побачив невеличку білу церкву, далі, вище метрів на триста, ще одну.

Настрій псувався. І навіщо він сюди приїхав?! Зітхнув, але спробував себе опанувати, налаштуватися на позитив. Адже він ще нічого тут не побачив. Ну, вийшов до пляжу або до частини городища. Але якщо городище на березі перед ним і під водою, отже, воно може тягнутися і праворуч, і ліворуч. Треба тільки добре роздивитися.

«Робота над собою» принесла плоди, і вже бадьорою ходою Олег вирушив до чагарників праворуч від відкритого прибережного майданчика. Проліз через зарості ялівцю, вибрався на невелику галявину. Тут теж із землі стирчало каміння, яке могло стосуватися стародавнього Палеополі, а могло й не стосуватися.

Олег сів навпочіпки перед одним з них, обвів очима найближчі. В геометричну фігуру вони не «збиралися», але виглядали занадто правильними, рукотворними.

Поліз далі. Знайшов кам’яний квадрат, схожий на колодязь, що ледь виглядав з землі. Сюди, мабуть, ще не дісталися грецькі археологи. Вони, як і всі греки на цьому острові, нікуди не поспішають.

— Цікаво, — задумався він. — А де ж міг бути центр цього Палеополі?

Задумався, але зрозумів, що відповіді так просто не знайде. Для того, щоб знайти відповідь на таке питання, треба або купити в музеї брошуру, або провести тут кілька місяців з лопатою. Насправді, цікавіше було б самому розібратися і намалювати таку карту з усіма лініями фундаментів та інших залишків споруд. Треба зрозуміти, де їх більше, а де менше... Це, власне, все, що він знав про розкопки городищ і старовинних поселень. І це все стосувалося науки, археології, білої археології, а не чорної, до якої він мав стосунок. А чорна археологія не служить для висування гіпотез, малювання карт і планів, для аналізу знайденого.

Олег зітхнув. Уперше йому здалося, що біла археологія — набагато цікавіша за чорну. Дуже цікаве захоплення, якщо немає інших проблем і якщо можна повністю зануритися в неї, як з аквалангом на морське дно, повністю відірватися від проблем дня сьогоднішнього, від його власних проблем і страхів.

Бісмаркові раптом здалося, що він став греком. Він ще не міг зрозуміти, чи відчув він себе древнім греком чи нинішнім, але в ньому раптом зник без сліду той звичний азарт, що завжди підганяв, штовхав його в спину, квапив, змушував ходити швидко, думати ще швидше, поспішати з пошуком відповідей на питання. Він сповільнився. Це було так дивно. Він, сівши тут навпочіпки, виявився загіпнотизованим простим, нічого в світі чорної археології не вартим камінням, усередині якого тисячу або дві тисячі років тому грілися, ховалися від дощу і просто жили люди.

Нечувана раніше музика долетіла до його вух. Музика історії, музика землі. Тиха,