Світло Парижа - Елеонор Браун
Марджі знадобилась мить, по якій вона змогла його слухати, здолавши свій власний сором і зрозумівши витонченість його відмови. Але звичайно, він мав рацію. Вони говорили про свої родини, і вона знала, що їхні сім'ї були схожі. Коли вона одружиться з ним і житиме з його родиною в Бордо, вона отримає те саме життя, від якого тікала: опиниться в лабетах тих самих обов'язків, тих самих формальностей, стане такою, як мати. Вона бачила, що сталось із чоловіками її ровесниць: вони поринули в роботу, втратили себе під своїм власним тиском. Хто сказав, що Себастьєн не втратить свою іскристу яскравість, під вагою обов'язків, як усі вони?
І, коли бути чесною, вона не хотіла одружуватись з Себастьєном.
Вони ніколи не говорили, що кохають одне одного, не планували майбутнього більше ніж на кілька місяців. Він нічого їй не обіцяв, вона теж нічого йому не обіцяла. Романтична Марджі, що танцювала багато років тому на своєму першому балі, була б шокована такими прагматичними стосунками, вона ніколи навіть не думала про пристрасть без великого кохання, але вона більше не була такою Марджі, принаймні, багато в чому.
Фактично, після першого балу минули місяці, і ніхто не просив її руки й серця. Їй здавалось, що все довкола ховалось у тумані, і ось тепер починає прояснюватись. І коли приїхала до Парижа, зрозуміла: ось чому. Саме тут повинна бути.
Усе, що вона знала про заміжжя, не співпадало з її враженнями від Парижа. Одруження було батьковим набуттям сили й ваги, материним ув'язненням. Одруження — це обов'язкові візити по колу, управління будинком і вечірки, що ніколи не були веселими. У Парижі не було нічого такого. Тут був хліб і сир, які можна було з'їсти в Люксембурзькім саду, або дешева вечеря у «Розалі» о десятій годині. У Парижі були вечірки до світанку, де можна танцювати, поки дихання тобі не перерветься, напиватися до того, що, здаватиметься, весь світ пливе вдалину. Париж — це велика радість, і одруження, зміни, навіть найменші, зруйнували б її.
Однак, вона вже зруйнована. Усе вислизає від неї, і вона не може це зупинити. Себастьєн від'їжджає, а без нього їй буде нестерпне це місто. Кожного разу, минаючи «Двох макак», вона згадуватиме, як зустріла його, їжа в «L'écuriee» буде без смаку, нагадуватиме тирсу, коли він не посміхатиметься до неї, сидячи за столиком навпроти, особлива магія паризьких вулиць утратить свою силу, чудо нічної прогулянки алеєю поза церквою, лише стій і дивись, як м'яко блищать вітражі над тобою, наче благословення, несподівана радість від світанку під вікнами булочної після танців, у блідому ранковому світлі, притиснувшись обличчям до скла, вдихаючи аромат перших багетів цього дня, і не буде більше задоволення в тому, щоб заблукати. Себастьєн відкрив для неї місто, і тепер вона страшилась, що не зможе чи не знайде в собі відваги далі жити в ньому без нього.
Вона схилила голову йому на коліна й плакала, він гладив її по голові й мурмотів щось французькою, а вона навіть не намагалася зрозуміти. Усе закінчувалось, усе руйнувалось, вона зіслизала до прірви життя, якого не хотіла, не хотіла ніколи-ніколи, і все, за що вона хапалась у безнадійних спробах зупинитись, розсипалось у її руках.
Глава двадцять третяМадлен, 1999
Я ніколи не думала, що Філіп приїде за мною. Робила все можливе, щоб виштовхнути його зі своїх думок. Знала, що це нерозважливий метод розв'язувати проблеми, а також такий, що не є особливо результативним: як би я не робила вигляд, що його не існує, він уперто себе виявляв.
Коли він приїхав, я була на горищі, пересуваючи останні ящики, вкриті пилом, брудом і страхом тисячоліть, намагалась забути, як тіло Генрі притискалось до мого. Забути його запах, його чуттєвість. Це все мені не належало і я на це не заслуговувала.
Мати сиділа внизу у салоні, читала газету, отже, коли подзвонили у двері, вона була ближче, а я не звернула уваги, поки не почула розмову у фойє, фільтровану двома сходовими майданчиками.
Чи не жахливо визнати, що я навіть не впізнала голос власного чоловіка? Чула тільки, як мати розмовляє з якимось чоловіком, у мені ворухнулась надія, але я придушила її, лише усвідомивши, що то міг бути Генрі (знала, що це неможливо, бо мати була задоволена, розмовляючи з ним). Я взяла ящик на стегно й знесла вниз, а там стояв Філіп, тримаючи руки моєї матері у своїх і посміхаючись до неї своєю досконалою посмішкою, і я мало не впустила свій вантаж, обличчя спалахнуло від почуття провини.
Я доклала стільки зусиль, щоб викинути його з думок, що сам факт його буття здавався мені таким ненатуральним, він більше не був схожим на чоловіка, якого перед вівтарем і, головне, перед громадою Магнолії, я присягалась кохати й піклуватися про нього до останніх своїх днів, і раптом зрадила під місячним світлом, цілуючись з іншим чоловіком, та ще й чужинцем. Гарним і добре одягненим, і все-таки чужинцем. Я не хотіла бачити, розмовляти з ним. Збиралась помахати йому рукою й повернутись до боротьби з ящиками. Пізніше, може, малюватиму. У бібліотеці я знайшла альбом з фотографіями Парижа, хотіла спробувати їх намалювати, хотіла схопити світло, в яке так закохалась моя бабуся. Відверто кажучи, єдине, чого я хотіла, — це кинути все