Сьомий хрест - Анна Зегерс
Лізель зняла з плити бачок і поставила на табурет, потім взяла пральну дошку і так заходилася терти об неї білизну, що на її повних руках виступили жили.
— Чого ти так квапишся, Лізель?
— О, це, по-твоєму, квапитися? Ти що думаєш, що я відпочиваю після кожної пелюшки? «Я принаймні ще раз побачив усе це зсередини, — подумав Георг. — Виходить, життя йде собі вперед! І завше так воно буде?» Лізель уже почала розвішувати в кухні чисту білизну.
— Готово! А зараз дай-но мені миску; бачиш, оце пухирці.
На її добродушному грубуватому обличчі був вираз дитячої радості. Вона поставила миску з тістом на плиту й накрила рушником.
— Навіщо це?
— Тісто любить тепло, ти хіба — не знаєш?
— Я забув, Лізель, я вже давно не бачив, як учиняють тісто.
— Візьміть свого пса на шворку! — закричав чабан Ернст. — Неллі, Неллі!
Неллі аж тремтить від люті, коли зачує Мессерового собаку. У Мессера рудий мисливський собака. Він зупиняється на узліссі, крутить хвостом і повертає гостру морду з довгими вухами до свого хазяїна, пана Мессера.
У Мессера нема шворки, та вона й не потрібна, бо собаці байдуже до Неллі і її хвилювання. Він набігався й радий, що повертається додому. Старий товстопузий Meccep обережно переступає через дріт, що відділяв його власну ділянку від шмідтгаймського лісу. Шмідтгаймський ліс — буковий, із смужкою ялин на узліссі. На ділянці, що належить Мессерові, самі ялини. Вони тягнуться окремими рідкими купками аж до будинку, над яким височать їхні верхівки.
— Хазяйко, хазяйко! — стиха гукає пан Мессер. На плечі у нього висить мисливська рушниця. Він ходив до брата покійної дружини, що служить у Боценбаху лісничим.
_ «Хазяйка — то Ойгені, — думає Ернст. — Їй-право, дивно». Неллі тремтить від люті, поки не розвіюється запах Мессерового собаки.
— Ернсте, йди обідати, — кличе Ойгені. — Я ставлю тобі тарілку на підвіконня!
Ернст сідає боком, щоб краще бачити овець. Чотири ковбаски, картопляний салат, огірки й шклянка гохгаймського, що лишилося звечора.
— Хоч гірчиці до салату?
— Спасибі, я люблю гостре.
Ойгєні розмішує на підвіконні салат. Які в неї гарні, білі руки, і жодної каблучки!
— Може, Мессер все-таки надіне вам обручку на палець?
Ойгені спокійно відповідає:
— Дорогий Ернсте, тобі самому вже пора женитися.
Тоді ти більш не сушитимеш собі голови чужими справами.
— Дорога Ойгені, з ким же мені оженитись! Я хочу, щоб моя наречена була лагідна, як Марія, танцювала, як Ельза, а носик щоб у неї був, як у Зельми, стегна, як у Софії, і скарбничка, як у Августи.
Ойгені починає тихо сміятись. Який сміх! Ернст слухає з благоговінням. Ойгені сміється, як сміялася давно, — ніжно, тихо, від щирого серця. Чабан хоче придумати щось кумедне, щоб вона ще посміялась. Але нараз він поважніє.
— А в головному, — каже Ернст, — вона має бути схожою на вас.
— Я вже вийшла з того віку, — відповідає Ойгені. — А що ж головне?
— Отакий спокій, така… така статечність… ну, коли хто й захоче бути нахабним, то не зможе, не наважиться.
Коли в жінці є щось таке, що й підступитися годі, не знаю, як це пояснити, просто не підступишся, і край, оце і є головне.
— Не верзи казна-чого! — каже Ойгені. Але вона затискує між колінами нову пляшку гохгаймського, відкупорює й наливає Ернстові.
— У вас тут мов на весіллі в Кані Галілейській: спочатку кисле, потім солодке. А Мессер не буде лаятися?
— За таке мій Мессер ніколи не лається, — каже Ойгені, — і за це я його й люблю.
В їдальні Грізгаймських залізничних майстерень Герман узяв собі кухоль пива і розгорнув бутерброди, які дала йому з собою Ельза: сардельки й ліверна ковбаса, завжди те саме. Його покійна перша дружина була набагато вигадливіша. Зовсім негарна жінка, аби не великі ясні очі, але розумна й рішуча. На зборах вона могла встати і висловити свою власну думку. Як би вона почувала себе тепер? Герман їв свої чотири шматочки ковбаси, які йому завше після таких думок здавалися смачними. Водночас він прислухався до розмов праворуч і ліворуч.
— Тепер їх лишилось тільки двоє, вчора ще передавали про трьох.
— Один з них напав на жінку.
— Як це?
— Він потягнув білизну з вірьовки, а вона саме надійшла.
— Хто потягнув білизну з вірьовки? — спитав Герман, хоч він усе зрозумів.
— Один з утікачів.
— Яких утікачів? — спитав Герман.
— З вестгофенських. Він ударив її ногою в живіт.
— А де це було? — спитав Герман.
— Не сказали.
— А звідки вони знають, що то був утікач, — втрутився хтось, — може, просто злодій.
Герман подивився на того, хто це сказав. Старий зварник, один з тих, які за останні роки стали такі мовчазні, що можна було забути про їхнє існування, хоч бачиш їх щодня.
— Ну, а коли це був один з тих! — сказав молодий робітник. — Він же не може купити собі сорочку у Пфюллера. І
