Вітіко - Адальберт Штіфтер

спершу про тих, хто сам уже не може сказати. Сміл і Бен полягли мертвими на землю, два шляхетні сміливі чоловіки й проводирі нашого війська. Вони виконали своє завдання, й історія згадуватиме їх. Полягли й Смілові сини. Добрі юнаки дотримали слова, бо ж часто казали, що хочуть навзаєм боронити один одному життя. І боронили його навзаєм аж до смерті. Даліміл, онук старого й високоповажного леха Болеміла, пожертвував своїм життям, щоб поряд із ним не святкувала перемогу зрада. Інші онуки розкажуть про цей учинок правнукам, а вже ті — іншим правнукам. Пустимир, син нашого дорогого й рідного, наче батько, Любомира, послав свою душу на небеса за справу, яку сам обрав. Полягло ще й багато тих, кого ми не знаємо і чиїх імен нам сьогодні не назвуть. Полеглим Господь дасть на небі спочинок, а на землі славу. Кожному нашому другу, високого він стану чи низького, другу, що замовк сьогодні навіки на цій горі, ми присвячуємо нашу молитву, і нехай він матиме нагороду навіки.

— Навіки! — тихими голосами повторили присутні.

— А тепер до живих! — казав далі князь. — Оттоне, єпископе Празький, я дякую тобі за твої вчинки і твої слова!

— Думаю, я стояв на боці правди, — відповів єпископ.

— Я теж так думаю, тож нехай допоможе мені Всемогутній, — проказав князь. Трохи згодом заговорив знову: — Здику, єпископе Оломоуцький, я щиро дякую тобі, ти, коли поряд із тобою впав Бен, командував битвою.

— Високий пане, — відповів Здик, — я тільки оплакував Бена, а битвою командував ти, бо ж я знав, що ти командуватимеш.

— Дякую тобі, Даниїле, старший священику Праги, за твої вчинки і слова, — казав далі князь.

— Учинки незначні, а слова не допомагають, — заперечив Даниїл. — Нехай би моя молитва мала більшу силу, щоб ця війна скінчилася без великого лиха для країни.

— Я дякую вам, абати з Бржевнова, Кладрубів і Вілімова, і всім священикам, — знову говорив князь, — я висловлюю свою подяку вам, брати Дипольде й Генріху, сини Пржемисла, ви єдині з роду, що лишилися вірні.

— Ми завжди будемо вірні, — запевнив Дипольд.

— Знаю, — кивнув головою князь, а потім дякував далі: — Болеміле, ти, досвідчений в усьому чоловік, що завжди йшов за своєю вірністю і ніколи її не відцурався, хоч як було тяжко; ти зробив так багато послуг, — від часів мого діда короля Вратислава аж донині, — що допомагав набагато більше, ніж дозволяв твій час, і я дякую тобі. Моя подяка надто мала для твого вчинку і твоєї втрати.

— Високий пане, — відповів Болеміл, — я знав, що таке станеться, бо воно не могло нас обминути. Коли я почув про вмирущого Собеслава, я вже знав, що робитиму, і приготувався до тих дій. Під час битви полягли мої родичі й люди. А ті, хто живий, нехай сумують за ними. Я невдовзі поєднаюся з ними. Подбай лише, пане, щоб ця битва тривала недовго.

— Ми подбаємо про це, — мовив князь.

Після цих слів якийсь час панувала тиша. Потім знову заговорив князь:

— Любомире, ти зазнав тяжкого горя. Я дякую тобі й сумую разом із тобою.

— Мій високий пане, — відповів Любомир, — коли я знову буду в Дудлебах, і сидітиму там, самотній, за столом, і порахую своїх дітей, що живуть в інших місцях, то порахую й Пустимира, хоча він тепер далеко від мене, і порахую онуків, і від нього також, і втішу Болеславу, бо він загинув, як герой. Пане, він мирно спочиває, і нехай ця війна скінчиться з найменшими жертвами невинної країни.

— Вам, Хотимире, Дівіше, Божеборе, Юрику, вам, проводирі, дякую я, — казав далі великий князь. — Ви твердо трималися там, де втрата п’яді землі стала б великим лихом, і тримали своїх людей у єдиному гурті, й відвели їх назад, наче ланки єдиного залізного ланцюга. Дівіше, ти завжди був вірний, а твій син Здеслав іде твоїми слідами. А вам, Мілото, Предо, Вшеборе, старечі літа не перешкодили бути на полі честі. Пржедборе, я дякую тобі. Не думаймо вже з гнівом про того, з ким ти зіткнувся і хто ще вчора в повноті слави найбагатшої людини обох наших земель і в повноті життя промовляв отут перед нами, а тепер задовольняється купкою землі. Немою, ти сусід Болеміла і намагаєшся дорівнятися до його чесноти, а ти, Ктиборе, дієш, як Любомир, із яким межуєш, ти взяв своїх людей і повів їх на захист князівського престолу. Касто, ти завжди казав, що задля своїх друзів ти ладен піти на смерть, але не клич свою долю, вона б і сьогодні могла виконати твоє прохання, коли ти боронив мене. Загой свої рани, щоб я тобі невдовзі теж міг віддячити послугою. Велиславе, як ти міг наважитись прийти сюди? Тебе винесли з поля напівмертвого, а тепер ти сидиш отут, незважаючи на свої рани? Ти був товаришем моїх юних літ, — невже ти хочеш покинути мене в мої чоловічі літа?

— Коли щось робиш, такі речі гояться найкраще, — докинув Велислав.

— Я дам тобі лікаря, що не посміє знехтувати тебе, — мовив князь, — і подумай, що мені не потрібні люди, які так безглуздо кидаються назустріч ворогу. — А тебе, Одолене, я теж мушу ганьбити, — казав далі князь. — Бачу, що таки правда, як казали твої вороги: задля наступу на ворога ти й гори ладен перекинути. Ти ніякої рани не отримав?