Ярмарок суєти - Вільям Мейкпіс Теккерей
А крім того, — мовила вона, трохи помовчавши, дві тисячі фунтів — це ж ціла купа грошей! Хіба ні, Джордже? — Джордж засміявся з її наївності, і врешті вони пішли вниз обідати. Емілія тулилась до руки Джорджа, все ще мугикаючи свою пісеньку, і на серці в неї було багато легше, ніж протягом кількох останніх днів.
Таким чином обід, що врешті-таки настав, виявився не смутним, як дехто побоювався, а незвичайно веселим і приємним. Думки про майбутній похід розвіяли гнітючий настрій Джорджа, викликаний батьковим листом, що позбавляв його спадщини. Доббін і далі без угаву балакав. Він розважав товариство оповіданнями про армійське життя в Бельгії, де тільки те й роблять, що влаштовують fêtes розважаються і ганяються за модою. Далі, маючи на оці щось своє, наш спритний капітан заходився описувати, як дружина майора О’Дауда пакує свої і чоловікові речі, як його найкращі еполети вона засовує в чайник, а свій славетний жовтий капелюшок із райським птахом, загорнутий у сірий папір, замикає в бляшану коробку з-під майорового трикутного капелюха. Можна собі уявити, як усіх вразить той капелюшок при дворі французького короля в Генці чи на великих офіцерських бенкетах у Брюсселі! — У Генці? В Брюсселі? — вигукнула Емілія і вся затремтіла. — Хіба полк уже виступає, Джордже? Є вже наказ? — На її ніжному, усміхненому личку з’явився нажаханий вираз, і вона несамохіть пригорнулася до Джорджа. Не бійся, кохана, — добродушно відповів він. — Це ж тільки дванадцять годин дороги. Тобі не буде важко. Ти жбо поїдеш зі мною, Еммі?-«— Я принаймні поїду, — заявила Бекі.— Я буду в штабі. Генерал Тафта — мій палкий прихильник, правда, Родоне? — Родон зареготав гучно, як завжди. Вільям Доббін почервонів, як рак.
Їй не треба їхати, — сказав він. — Подумайте про… «небезпеку», — хотів він додати, але ж хіба він своєю розмовою під час обіду не намагався довести, що ніякої небезпеки немає? Доббін збентежився і замовк. Я мушу їхати і поїду, — дуже хоробро заявила Емілія.
Джордж, схваливши намір дружини, поплескав її по щоці, запитав присутніх, чи хто з них бачив коли таку завзяту жінку, й погодився, щоб вона з ним їхала.
Ми попросимо місіс О’Дауд, щоб вона опікувалася тобою, — сказав він.
Нащо їй чиясь опіка, коли біля неї буде чоловік? Так гірка розлука трохи відступила. Хоч насувалася війна і небезпека, але могли спливти цілі місяці, поки та війна й небезпека підійдуть упритул. У кожному разі, це була відстрочка, і боязка Емілія відчула себе такою щасливою, ніби й не передбачалося ніякої війни. Навіть Доббінові полегшало на серці. Адже для нього можливість бачити її була тепер великою радістю та надією в житті, і він думав про себе, як би він оберігав і захищав Емілію. «Я не дозволив би їй їхати, якби був одружений з нею», — міркував він. Але її господарем був Джордж, і Доббін вважав, що не має права втручатися.
Обнявши Емілію за стан, Ребека нарешті забрала її від обіднього столу, за яким товариство обміркувало стільки важливих ділових питань, а чоловіки, вже в досить піднесеному настрої, залишились пити вино, весело, жваво розмовляючи.
Під час обіду Родон отримав від дружини секретну записанку, яку, хоч він зім’яв її і негайно ж спалив на свічці, нам пощастило прочитати через плече Ребеки.
«Важлива новина, — писала вона. — Місіс Б’ют поїхала. Забери гроші в Купідона сьогодні ж таки, бо він, мабуть, завтра повернеться до Лондона. Не забудь про це! Р.»-Тому, коли невеличке товариство чоловіків підвелося, щоб іти пити каву до кімнати дам, Родон торкнув Осборна за лікоть і ласкаво сказав:-Слухайте, Осборне, голубе, якщо вас це не обтяжить, то я б хотів потурбувати вас з приводу тієї дрібнички.
Джорджа це навіть дуже обтяжувало, проте він вручив Родонові чималу пачку кредиток, спорожнивши свого гаманця, а на решту суми видав вексель на свого агента з оплатою протягом тижня.
Коли це питання було залагоджене, Джордж, Джоз і Доббін, курячи сигари, влаштували воєнну нараду й домовилися, що спільний марш до Лондона відбудеться завтра в Джозовій відкритій кареті. Джоз, мені здається, волів би залишитися в Брайтоні, поки там буде Родон Кроулі, але Доббін і Джордж умовили його, і він погодився відвезти товариство до міста й наказав запрягти четверо коней, як і личило його гідності. Так вони й вирушили другого дня, відразу після сніданку.
Емілія встала дуже рано і спритно, старанно спакувала свої невеличкі валізки, поки Джордж лежав у постелі й побивався, що вона не має на допомогу покоївки.
Зрештою Емілія тільки раділа, що може сама впоратися з цією роботою. Серце її вже сповнювала якась невиразна неприязнь до Ребеки; і хоч вони, прощаючись, якнайніжніше розцілувалися, проте ми знаємо, що таке ревнощі, а місіс Емілії, серед інших чеснот, властивих її статі, притаманна була й ця.
Нам треба згадати, що, крім цих дійових осіб, які відвідали Брайтон і тепер мали виїхати з нього, там перебував і ще дехто з наших давніх знайомих, а саме: міс Кроулі зі своїм почтом. Хоч Ребека та її чоловік мешкали тепер за кілька кроків від тих кімнат, що їх займала хвора, двері старої леді були для них так само невблаганно зачинені, як раніше в Лондоні. Доки місіс Б’ют Кроулі була біля своєї невістки, вона пильнувала, щоб любу Матильду не схвилювала зустріч з небожем. Коли стара виїздила на прогулянку, віддана місіс Б’ют сиділа поруч із нею в кареті. Коли міс Кроулі вивозили в кріслі подихати свіжим повітрям, місіс Б’ют крокувала з одного боку, а чесна Брігс охороняла другий фланг. І якщо вони випадково зустрічали Родона та його дружину, то, хоч той кожного разу улесливо скидав капелюха, товариство міс Кроулі минало його з такою холодною, вбивчою байдужістю, що Родона охоплювала розпука.
З
