Фортеця - Міша Селимович

що хотіли, що могли, на що зважилися, і все залишилося, як і було. Трохи погралися з сумлінням, хоча мені жаль тої жінки, а потім Мула Ібрагім сказав, що він хотів бачити мене заради однієї роботи. Родичі страченого імама із Жупчі ставлять пам'ятник на могилі покійника й шукають, хто б їм склав надмогильний напис, а вони його викарбують на камені. І він згадав мене: я, безсумнівно, зроблю це добре та й зароблю на цьому, бо на покійників селяни грошей не шкодують, як і на скарги.

Я подякував йому, подумавши, як ми не могли дійти згоди щодо спасенних діл і як швидко домовилися про корисливі справи, з яких людина живе. Це єдине, в чому люди ще можуть порозумітися.

Коли я сказав Тияні, що завтра йду в Жупчу, вона здвигнула плечима й розсміялася:

— Я й не думала, що мій чоловік складатиме написи для надгробків.

— Пропонували мені зайняти посаду верховного судді, та я відмовився.

— І правильно зробив. Яка-бо з мене суддиха!

Наступного дня вранці я подався в Жупчу. Ішов поволі, сп'янілий від залитого сонцем блискучого снігу й далекого обрію, який відкривався з верхів'я, забувши про втому в ногах, незвиклих до тривалої ходи, звільнившись від учорашніх тривог, серед тиші безкраїх просторів та могутніх гір. Ми штовхаємося в тісноті задушливих міст, ненавидимо один одного, заважаємо один одному, а тут спочиває світ у своїй первозданній чистоті й незайманості, заполонює твою кров правічний закон забутої краси й усеохоплюючого спокою. Звідси все, що внизу, бачиться дрібним і нікчемним. Учора я ходив до іншого неборака, щоб звільнитися від думки про ув’язнену жінку, а повернувся ще з більшим щемом у серці — не вдалося мені обманути самого себе. Сьогодні ж я майже забув про неї. А якщо й не забув, то все мені видається набагато легшим.

В Жупчі зустріли мене гостинно, Мула Ібрагім попередив їх, що я прийду. Імамів брат нагодував мене, напоїв, хотів показати, де я спатиму, і дуже здивувався, почувши, що я не буду залишатися на ніч, а все зроблю негайно. Навіть був трохи розчарований, бо не любив ні в чому поспіху, а особливо в тому, що робиться на вічність. Я заспокоїв його, сказавши, що все продумав ще вдома, що радився з Мулою Ібрагімом та іншими вченими людьми і в мене в голові є кілька готових написів, треба тільки вибрати з них найкращий.

Я хотів, щоб усе мало якомога поважніший вигляд, якщо йому здасться, що я занадто молодий і недостатньо досвідчений для такої справи. Готового напису я не мав ніякого, тільки в голові у мене вертілося безліч різних слів, але я не знав, які з них підійдуть мертвому імаму. Правду кажучи, імаму все одно, він погодиться з усім, що б я не написав, але треба задовольнити його родичів, їхнє марнославство, а може, й горе, а це зробити не легко. Найменша можливість помилитися — говорити про покійника все найкраще, але для цього треба знати, що родичі вважають найкращим і що з того вони хотіли б викарбувати на камені.

Щоб не вирішувати самому, я став запитувати. Але імамів брат, маломовний і потайливий селюк, до того ще й упертий, тільки утруднював справу.

— Чи імам любив людей? — почав я з найпевнішого.

Імамів брат зовсім спантеличив мене своєю відповіддю, якої я не чекав:

— Кого любив, а кого й ненавидів. Як усі.

— Чи він знав, що його чекає, коли виступив проти султанського розпорядження?

— Звичайно, ні! Якби знав, сидів би тихо. Хто міг подумати, що за це голову знімуть! Не знав, звідки мав знати! Ми домовилися: якщо притиснуть, то дамо.

— Але він був, напевно, хоробрий?

— Де там. Усього боявся.

— Чому ж тоді він виступив проти воєнної допомоги?

— Як чому? Усі були проти неї, нам війна не потрібна, та й не маємо звідки платити. Він сказав лише те, що ми всі думаємо.

— Значить, він був добрий.

— Легко добрим бути. Важко залишитися живим.

— А владу — він ненавидів?

— Боже борони! Чому б то мав її ненавидіти?

— А ви?

— Що я?

— Ви ненавидите владу? Адже вона вбила вашого брата.

— Скеля відвалилася й убила людину. Тож чи треба ненавидіти скелю?

— Брата вашого вбила не скеля, а люди.

— Це не люди, а влада.

— Напишемо, що пам'ятник поставив брат чи родина?

— Навіщо це писати? А хто ж інший міг би поставити?

— Що ж тоді написати?

— Цього я не знаю.

Розгублений, без будь-якого орієнтира, без упевненості, яку я відчував раніше, я писав і перекреслював, доки, крім року народження і смерті, залишилося одним одне речення:

«Він був добрий, помер невинний».

Але йому це не сподобалося. Імам був добра людина, це так, але навіщо писати, що помер невинний? Усі помирають невинними, винними бувають, доки живуть.

Ледве ми дійшли згоди, щоб записати такі слова:

«Він був добрий, помер без вини. Хай аллах пошле йому вічне блаженство».

Ні зміст, ні призначення останнього речення для нас не були зрозумілі, але звучало воно урочисто й гарно і подобалося йому.

Імамів брат подякував мені, щедро заплатив за мою працю, і я зібрався йти додому. Але він ще хотів щось сказати, — я помітив це раніше, — та ніяк не наважувався, і видно було, що так і не скаже. У цих людей набагато більше в голові, ніж на язику. І все-таки сказав:

— Халіла Ковачевича знаєш?

— Навіть такого імені не чув.

— Його брат служить у Шех-аги Соча. Сторожем.

— Здається, бачив. Високий такий, кощавий.

— Халіл просив, щоб ти зайшов до нього. Недалеко тут, через дві хати від моєї.

— Чого?

— Якийсь чоловік питав про тебе.

— Хто?

— Не знаю.

Я подумав, що то зниклий Шех-ага сховався в цьому гірському селі, і селяни хочуть, щоб я забрав його із собою. Шість днів уже, як він утік із дому.

Халіла Ковачевича я впізнав одразу, він був, як дві краплі води, схожий на свого брата — слугу Шех-аги.

— Я Ахмет Шáбо. Ти кликав мене?

— Я тебе не кликав, ми говорили про тебе, і я хотів побачити тебе.

— Очевидно, у тебе до мене якась справа, раз ти хотів бачити мене.

Господар подивився на мене, оглянувся на хату, і мені здалося, що він вагається, зважується на щось і не знає, що робити.

— Нагальної справи до тебе нема, — відповів нарешті він, криво всміхаючись. — Просто так.

— Імамів брат казав, що якийсь чоловік питав про мене.

— Який чоловік?

— Звідки я знаю!

— А, так,