Фортеця - Міша Селимович
— Що хоче від тебе Авд-ага? — запитав я, прощупуючи його.
— Якби я знав, що він хоче, легше б жити було. А то вкоротить мені віку саме через те, що я нічого не знаю.
— Чи ти скоїв щось таке, байдуже що, про що він хотів би дізнатися?
— Весь час я про це думаю, аж голова тріщить. Та марно, нічого не почуваю за собою. А він щось підозрює. Своєї підозри він не може довести, тому й не каже, що йому треба, а я не можу відкинути її, бо нічого про неї не знаю.
— Не бери цього близько до серця. Він так і залишиться ні з чим, тільки зі своєю підозрою.
— Ні, мій Ахмете, на жаль, ні. Бачу, справа якась важлива, на дрібниці він би не гаяв стільки часу, на когось мусять посипатися шишки. А на кого, як не на мене? Якщо не знайдуть справжнього винуватця, будь-хто їм підійде. Тим більше Махмут. Мене ніхто не захистить, ніхто навіть не здивується, ніхто не пожаліє. Буду козлом відпущення, я вже бачу. Одні народжені для щастя, інші — для страждань. Я якраз той козел відпущення.
Із вузьких щілинок очей почали капати сльови — від страху й горілки він зовсім розкис.
— Не дурій! — різко промовив я. — Ти не винен, і нічого тобі не зроблять. Який там козел, який чорт? Ти думаєш, що Авд-ага тільки тебе одного підозрює? Він підозрює всіх.
Здається, допомогло, саме тому що я не жалію його.
— Ти так гадаєш? — запитав він з надією.
— Не гадаю, а знаю напевне. Але якщо будеш отак пити й скиглити, то справді накличеш на себе підозру.
— Ти так гадаєш?
— Так воно є. Іди в гамазей і роби своє діло. Якщо він знову прийде, запитай його, що йому треба. І звикни до нього. Я вже звик. Він питає те саме, і ти відповідай йому те саме! Колись та обридне йому!
— Ти так гадаєш?
Уже втретє це саме запитує, не сперечаючись, бо йому хочеться, щоб усе було так, як я кажу, хочеться, щоб я переконував його. Він не любить сумувати, а ця слабкість — це хвилинний вияв жалості до себе, і вона довго не триватиме. Він дивиться вже веселіше, тримається впевненіше, говорить розкутіше. Мовби з дружніх очей у нього переливається сила, хоч і обманлива. Для нього вона справжня й доречна. Я подумав, що цей пришелепкуватий чоловік загинув би, якби жив сам, без друзів чи без людей, яких він вважає друзями. Мої пусті слова підняли в ньому дух тому, що вони відповідають його легковажній вдачі, і тому, що їх каже його приятель.
— Ти маєш рацію, — промовив бадьоро Махмут. — Коли прийде до мене, запитаю: що ти все винюхуєш? Забирайся під три чорти!
Але тут він, мабуть, побачив в уяві образ Авд-аги, і його бадьорість безслідно зникла:
— А може, й не скажу. Ти не боїшся, а я боюсь.
— Чесно кажучи, у мене теж не завжди вистачає хоробрості. Але спересердя, буває, подумаю: будь що буде, раз помирати!
Йому не подобалася така безвихідна хоробрість, ані такий безглуздий бунт.
— У тім-то й річ, мій Ахмете, що людина помирає тільки один раз. Якби ж то можна було вмирати двічі, тричі, то одна смерть була б не страшна. А так треба бути героєм або останнім дурнем, щоб не боятися. Не задираю носа від того, що я не дурень, але героєм бути не можу, хоч би й хотів — слабкий на утори. О, щойно згадав… Почекай, я зараз…
І він побіг у нужник.
Я всміхнувся з його біди. Неприємна вона, звичайно, але надто вже смішна. Про свій страх він розповідає, мов дитина, цілком відверто й безпосередньо, відкинувши самолюбство. Страх бридкий, коли його бачиш в іншої людини.
Я не хочу боятися! Щоб підбадьорити Махмута, я сказав досить-таки нещиро: раз помирати! Але тепер я насправді так думаю. Це не хоробрість, а сором за своє приниження. «Страх — найперший зрадник», — сказав Осман. А мені здається, що страх — це найбільша ганьба на світі й найбільше приниження для людини. Він занесений над нею, мов нагайка, приставлений їй до горла, як ніж. Людина охоплена страхом, наче вогнем, затоплена ним, ніби водою. Її лякає доля, лякає завтрашній день, лякають існуючі закони, лякає сильніша людина — і вона не може бути тим, чим хоче, а є тим, чим змушена бути. Вона запобігає перед долею, молиться завтрашньому дню, безмовно скоряється законам, улесливо всміхається ненависній грубій силі, змирившись з роллю огидного створіння, начиненого страхом і слухняністю.
Якщо така людина коли-небудь засмучується, то тільки тому, що згадає себе бажану, омріяну, таку, якою вона могла б бути, якби не стала тим, чим є. І якби світ був не такий, який він є.
Не хочу боятися!
Я кажу: не боюся тебе, доле! Не боюся тебе, завтрашній дню! Не боюся вас, сильні світу цього! Але кажу, це подумки і з дрожем у серці. Наполовину вільний, роздвоєний. Перший усамітнюється, бо не може прийняти цих порядків, другий мовчить, бо не хоче страждати.
Отже, я теж боягуз, як і Махмут. Тільки по-іншому.
Свобода — в діях людини, а до цього я не піднявся.
Мої сили надто слабкі, мало що я міг би зробити. Не знаю навіть, як би я мав діяти, щоб не стати ні непотрібною жертвою, ні невдоволеним мовчуном. Зла у світі багато, а рука моя коротка.
Навіщо тоді я думаю про вчинки, які утверджують свободу, якщо це нездійсненне?
Чи потрібно раз обізватися, щоб потім навіки замовкнути?
Чи потрібно щось зробити, щоб потім уже ніколи нічого не робити?
Чи потрібно мовчати, радіючи з того, що живу?
Навіть якщо я відважуся принести себе в жертву, — хоч не знаю, в ім'я чого, — звідки я можу бути впевнений, що тим нікому не завдам шкоди?
Усі докази переконують мене, що так найкраще, але тільки один мене тривожить — доказ сумління. Не знаю, звідки воно в мене, не знаю, навіщо воно, жити мені заважає, а позбутися його не можу.
Залиш мене, кажу тому непогамовному сумлінню, що ти візьмеш із мене, слабкого? А воно причаїлося в якомусь закутку, іноді дрімає, а іноді ворушиться, але не покидає мене. Смішне ти, кажу йому, нікому не потрібне. Для
