Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
— Виграла! Капітан приносить удачу. — Вона помахала пом'ятим віялом з банкнот назустріч Амбрасові, коли той з догом на ланцюзі й у супроводі Берінга зайшов до голого неопалюваного приміщення, де досі щосереди увесь Моор ввечері витріщався на екран. Телевізор стояв на грубій дерев'яній консолі і зараз був завішений сукном із набитим на ньому портретом Стелламура. — Усе виграла… А ви? Залишилися без «Ворони»? Як справи?
— Втомився я. — Амбрас упав на стілець. — Втомився.
— Кава чи шнапс? Чи те й те? — Лілі присунула до нього тацю, яка задзвеніла пляшками, келишками й чашками.
— Води, — сказав Амбрас.
— А от собак не треба, — сказав капітан.
Амбрас повернувся до Берінга і недбалим жестом намотав йому на зап'ястя собачий ланцюг.
— Почекай за дверима.
Коли Охоронець ішов до виходу, Лілі ковзнула по ньому порожнім поглядом. Тягнучи за собою дога, Берінг хотів по дорозі прихопити зі столу журнал, на обкладинці якого у сліпучому блискові вибухало сонце Нагої. Але один з агентів випередив його, цапнув журнал і похапцем став гортати тремтливими пальцями: шукав знімок, який хотів показати Охоронцеві, — темний розворот, хаос обвуглених кінцівок, голих обгорілих черепів, а на передньому плані, серед уламків — розчепірена рука, кістяна лапа.
— Монети, — сказав агент, — пекло було таке, що монети розплавились у них в долонях.
Нагоя, розколоте небо на іншому кінці світу, град розжареного каміння й кипляче море, — що значили цього вечора репортажі з імперії, що капітулювала, спогади, які навіть у тутешній глушині давно промелькнули телеекранами й згасли, що все це означало порівняно з організацією зникнення, супроти евакуації приозер'я і врешті з тією величезною новиною, яку Лілі привезла з рівнини?
Лілі?
Жоден з агентів потім не міг сказати, чи й справді цю новину привезла до Моору саме Лілі, чи вона все ж таки прорвалася крізь тріскотіння перешкод та шурхоти з радіоприймача в секретаріаті, чи, може, про неї згадав капітан, а Лілі потім лише першою гучно і врочисто сказала про це за столом на зборах. Одне не підлягає сумніву: в Моорі і взагалі у приозер'ї саме Бразилійка найбільше пасувала цій новині. Керманич «Сплячої грекині» у палких дебатах з добровольцями зайшов так далеко у своїх вигадках, що заявив: Бразилійка не просто привезла цю новину, але це її рук справа, у неї, мовляв, в Армії повно друзів і добрі зв'язки мало не у верховному командуванні, тож вона й домоглася, щоб видали той самий наказ, який мешканці приозер'я почули після наради в секретаріаті і — здебільшого недовірливо — сприйняли як останній акт стелламурівської відплати, як помсту за спалення «Ворони» чи просто як гешефт Собачого Короля і цієї його контрабандистки: верховне командування там, на рівнині, вирішило всі транспортні установки та механізми з моорського гранітного кар'єру, всякий паскудний шмат металу, що коли-небудь використовувався на Сліпому березі, а нині іржавів під повіткою біля причалу, відправити кораблем до Бразилії. Все залізо з каменоломні — за океан, до Бразилії!
До Бразилії? Та ну, брехня, бути такого не може, балакали по селищах, увесь брухт за океан?
Не може бути? Чому ж це не може? До війни як було? А під час війни? Пароплави, і не один десяток, — до Америки, до Нью-Йорка та Буенос-Айреса, до Монтевідео, Сантуса і Ріо-де-Жанейро, пароплави, під зав'язку набиті емігрантами, вигнанцями та втікачами, які не хотіли, щоб їх гнали на смерть — на бойовища і до таборів. А потім, що було потім, коли все впало, у повоєнному хаосі та в перші мирні роки. Знову-таки пароплави! Пароплави, повні розбомблених, вигнаних, безпритульних, а серед цих небораків — колишні наглядачі, гонителі та переслідувачі, генерали й таборові коменданти у цивільному, вожді з підібганими хвостами, які спершу посилали дурну піхоту у вогонь, а потім кинули на поталу татуйованим переможцям. Не може бути? Адже колись здавалося, що й цього всього бути не може, що все це просто смішно, а воно запросто відбувається. Що ж до машинного парку на Сліпому березі, то кожен, хто слухав по радіо в секретаріаті останні новини чи просто вмів правильно прочитати оголошення на дошці, — кожен знав, що цей брухт — частина воєнних трофеїв, запізніла винагорода для певного бразилійського генерала, який з двадцятьма тисячами солдатів бився проти Моору на боці союзників і переміг. Цей генерал — або його брат? — після війни перемкнувся на камінь і тримав тепер на Атлантичному узбережжі Бразилії гранітний кар'єр, де й до сьогодні різали бездоганні, без жодної тріщинки, темно-зелені блоки, як колись на Сліпому березі, у велику, назавжди минулу епоху Моору.
І зараз — найцікавіше! Оратори на облавку «Сплячої грекині», серед добровольців у кар'єрі чи у пивниці біля причалу часто згадували найприкметнішу обставину відправки залізяччя під кінець промови, як перевірений козир, який щоразу зустрічали оплесками чи реготом: Найцікавіше — начальник каменоломні і наглядач, пес цей… і, звісно, Бразилійка, ця приблудна армійська курвочка, вони всі втрьох будуть супроводжувати брухт до Бразилії; самі-то не більш ніж шумовиння, відходи приозерної громади, гнаної Армією на рівнину і занепадаючої; це тріо попливе за океан кораблем, повним брухту.
31. Вперед і подалі звідси— А вона?
— Хто?
— Лілі.
— А що з нею?
— Вона
