Хвороба Кітахари - Крістоф Рансмайр
Епоха меморіальних заходів була позаду. Те, що іменем Стелламура і за наказом білявого капітана відбувалося на Сліпому березі, у дні й тижні після приходу Армії, було вже не ритуалами спокути і не імітацією примусових робіт, як при майорі Елліоті; це була власне робота, справжня: демонтаж конусних і молоткових дробарок, доставка багатотонних кулачкових валів і колодок з марганцевої сталі від кар'єру до пароплавного причалу. Тепер усяка ноша мала свою реальну вагу і справді була ношею, а не просто муляжем, як «гранітні блоки» на стелламурівських заходах часів Елліота; і жодні полкові фотографи не крутилися поруч зі змученими людьми, знімаючи для архівів згорблені спини та сірі, запорошені обличчя… Ніщо не відійшло в минуле, ніщо вже не було просто пам'яттю, все було сьогодні, зараз. Якщо хтось із носіїв валився на коліна біля підніжжя Великого напису, то від виснаження, а не за наказом фотографа чи розпорядника. І якщо котрийсь солевар чи вівчар у неробочі дні починав звільняти свій дім у Моорі чи Гаазі, то порожні кімнати, потріскані стіни, вузли, що купчилися в сінях, нагадували вже не про минуле, не про колишню втечу і не про давні вигнання — тільки про майбутнє. Майбутнє, яке було прощанням з Моором.
Ти… і ти, так, ось ти і ще ти, агов, я тебе маю на увазі, ідіть сюди, і ти теж, нумо, швидко!
Якщо зранку на причалі збиралося недостатньо добровольців, готових переправитися на «Сплячій грекині» до Сліпого берега і зайнятися демонтажними роботами, то селищами гуркотіли дві вантажівки призовної команди, що забирали всіх працездатних чоловіків. Щовечора за наказом капітана біля секретаріату вивішували оголошення: великі яскраві цифри повідомляли, скільки людей завтра повинні вийти на роботи; капітану було байдуже, яким чином селюки наберуть добровольців — жеребом, умовляннями чи погрозами, аби вранці на причалі була необхідна кількість людей. Якщо бракувало хоча б двох, до справи бралася команда, і тоді підрахунків уже не вели, набивали повний кузов, а години запізнення, пов'язані із затримкою, треба було відпрацювати в каменоломні наднормово. Зміна тривала іноді до глибокої ночі. За роботу не платили. Наприкінці цих виснажливих днів у Моорі часто траплялися бійки: дехто намагався уникати каменоломні, тим самим звалюючи свій тягар на інших, от власні сусіди й відловлювали таких і нещадно били.
А роботи на Сліпому березі — непочатий край. Сам демонтаж вузькоколійки чого вартий, адже треба видовбати зі скелястого ґрунту сім гілок, що ведуть від вантажного причалу до семи різних відвалів, як тоді вивертали стрілки й рейки біля моорського роздоріжжя. Тільки цього разу надривалися на розбиранні не татуйовані армійські штрафники. День за днем понтон ходив до Моору з таким вантажем металевих деталей, що при найпростішому маневрі вода перехльостувала через облавок. Усього тиждень минув з початку демонтажу, а велетенська, наростаюча гора металу вже чекала відправки на рівнину: опорні котки, противаги і спускні жолоби з листової сталі, ґратчасті ящики, бурильні агрегати, ланцюги, канатні пилки і навіть гофровані залізні дахи каменедробарки, з якої в минулі роки з шумом сипалися рінь та жорства різноманітних калібрів — матеріал для рівнинних доріг і насипів, — височіли тепер біля причалу монструозною імітацією затонулого в землі залізного саду при кузні.
Дні ставали дедалі холоднішими. Вранці Собачий Король та Охоронець, закутавшись в армійські шинелі, стояли на причалі, поки сержант шикував носіїв у шеренгу і наказував розрахуватися за порядком номерів. Хай би що тепер вимагалося зробити в кар'єрі чи дорогою сюди — солдати завжди були поблизу, гарантуючи, що в межах вогневої досяжності всяка вказівка Собачого Короля буде виконана як наказ. Сам капітан рідко з'являвся на Сліпому березі. Сидів у Моорі, грав із секретарем і деякими агентами Армії в покер, а всіх сільських прохачів, з їхніми клопотаннями про послаблення в роботі та інші пільги, відсилав до Собачого Короля. Проте той був так само глухим до прохань і скарг, як і Армія, замість нього говорив Берінг. Відмовляв у проханнях. Берінг розпоряджався. Берінг погрожував. Під захистом Армії Берінг мстився за спалення «Ворони». І хазяїн давав йому таку змогу. Хазяїн сидів у конторському бараці й писав реєстри.
У ці дні демонтажу й «очистки» будинків та селищ, коли каменоломня поступово перетворювалася на армійське стрільбище, влада на Сліпому березі ніби сама собою помалу перейшла від Собачого Короля до його Охоронця. Адже це він доглядав за каменерізальними пилками, транспортерами, агрегатами і часом ремонтував їх, і знав механізм конусної дробилки не гірше за механізми власних витворів. Тепер він з маніакальною ретельністю слідкував, щоб кожен маховик і кожен шарнір були акуратно зняті, пронумеровані, акуратно завантажені на пором, переправлені через озеро й укладені біля причалу під повіткою з гофрованого заліза. Якщо хтось із вантажників впускав хоча б одну противагу чи просто залізяку, він скаженів. Добровольці почали боятися його. Адже під прикриттям і захистом Армії, так само недосяжний, як і його хазяїн, Берінг з кожним днем, з кожним нападом люті ставав усе більш непередбачуваним у своїх вчинках.
Пес — так називали його тепер між собою добровольці. Пес або Півень, іноді просто Наглядач. І справді, він, як спущений з ланцюга сторожовий пес, гасав від каменедробарки до вантажного причалу й назад, ненастанно понукаючи всіх до роботи і люто молотячи сталевим прутом по відкатних рельсах та іржавих перегородках, і справді був схожим і на півня, коли, зриваючи голос, командував вантажниками на відвалах і при цьому грізно здіймав угору сталевий прут-кіготь.
А потім цей Півень, цей Наглядач, цей Пес раптом на кілька хвилин, ніби скам'янілий, завмирав перед обвітреною гнилою стінкою біля підніжжя Великого напису, або біля причалу, чи під білими від пилу стінами каменедробарки і дивився в порожнечу, ковзав дірявим поглядом по скелях і
