Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Зрештою, не бачу причин, чому б не піти, якщо мені хочеться.

Внутрішня боротьба тривала довго, і до кафе він увійшов о сьомій.

— Я вже думала, ви не прийдете, — зізналася дівчина, коли він сів за столик.

Філіпове серце загупало в грудях, і він відчув, як шаріється.

— Я був зайнятий. Не міг прийти раніше.

— Дайте вгадаю — різали людей?

— Я ж не якийсь шкуродер.

— Ви студент, чи не так?

— Так.

Схоже, це задовольнило її цікавість. Мілдред пішла геть і, оскільки о пізній годині інших відвідувачів не було, заглибилася в бульварний роман. Це було ще до появи видань за шість пенні. У ті часи без проблем можна було купити макулатуру, написану вбогими літературними неграми[235] для малограмотних читачів. Філіп почувався піднесено — вона сама до нього озвалася, вже не за горами той день, коли настане його черга і він скаже їй все, що про неї думає. Як приємно буде сповна продемонструвати своє зверхнє ставлення. Він подивився на офіціантку. Її личко в профіль справді було чарівним; навіть дивно, як часто англійські дівчата з простих сімей виглядають так, що тобі відбирає мову, однак обличчя Мілдред було холодніше за камінь, а зелений відтінок напівпрозорої шкіри був хворобливим. Усі офіціантки були вбрані однаково — у прості чорні сукні з білими фартушками, нарукавники і невеличкі наколки[236]. Філіп знайшов у кишені половинку аркуша, накидав на папері, як вона читає, схилившись над книжкою (читаючи, Мілдред ворушила губами), і пішов із кафе, залишивши його на столі. Це була гарна ідея: наступного дня, коли Кері зайшов до кафе, дівчина йому всміхнулася:

— Я й не знала, що ви вмієте малювати, — сказала вона.

— Я два роки вивчав живопис у Парижі.

— Я показала малюнок, який ви залишили тут учора ввечері, нашій завідувачці, їй аж подих перехопило. Це я там намальована?

— Ви.

Коли Мілдред пішла за чаєм, до Філіпа підійшла інша дівчина.

— Я бачила картинку, на якій ви намалювали міс Роджерс. Дуже схоже, — похвалила вона.

Так Кері вперше почув прізвище Мілдред і звернувся до дівчини, попросивши рахунок.

— Бачу, ви знаєте, як мене звуть, — мовила вона підійшовши.

— Ваша подруга сказала мені, коли говорила про малюнок.

— Вона хоче, щоб ви її теж намалювали. Не робіть цього. Зробите раз, і доведеться робити постійно, всі хотітимуть, аби ви їх намалювали. — Потім вона без паузи додала з якоюсь дивною непослідовністю: — А де ваш молодший друг, із яким ви ходили сюди? Він що, кудись поїхав?

— Дивно, що ви його запам’ятали, — озвався Філіп.

— Він привабливий юнак.

Кері відчув, як усередині заворушилося якесь химерне почуття, назви якого він не знав. Дансфорд мав гарні кучері, рум’яне обличчя й чарівну усмішку. Філіп позаздрив його принадам.

— Ох, мій друг закохався, — пояснив він, уривчасто засміявшись.

Кульгаючи додому, Кері подумки повторював кожне слово розмови. Тепер дівчина поводилася з ним досить привітно. Якщо випаде нагода, він запропонує їй намалювати кращий портрет; він був упевнений, що Мілдред не відмовиться. У неї було цікаве обличчя, з гарненьким профілем, і навіть зеленуватий відтінок дивним чином надихав юнака. Він замислився, який це колір, і на думку одразу спав гороховий суп, однак Філіп розгнівано відігнав цю ідею і уявив бутон чайної троянди. Якщо розкрити його до того, як він розквітне, відтінок буде точнісінько таким. Кері більше не відчував до дівчини неприязні.

— А вона нічогенька, — пробурмотів він собі під ніс.

Нерозумно було ображатися на неї; безсумнівно, він сам винен; вона не хотіла поводитися грубо — варто вже звикнути, що спершу він справляє на людей неприємне враження. Філіпу лестив успіх його малюнка; тепер, дізнавшись про його невеличкий талант, Мілдред дивилася на нього зацікавленіше. Наступного дня Кері не міг знайти собі місця. Він хотів навіть пообідати в кафе, але там неодмінно було багато людей, і дівчині не вдалося б із ним поговорити. Філіп уже давно припинив пити чай із Дансфордом і рівно о пів на п’яту, десять раз подивившись на годинник, зайшов у кафе.

Мілдред сиділа до нього спиною. Вона розмовляла з німцем, якого Філіп раніше бачив тут щодня, поки два тижні тому той не зник і до сьогодні не показувався. Дівчина засміялася у відповідь на якусь його фразу. Кері подумав, що сміх у неї вульгарний, і його аж пересмикнуло. Він покликав Мілдред, але вона не звернула уваги. Тоді він погукав її ще раз, а потім, розлютившись (він був не надто терплячим), гупнув ціпком по столу. Офіціантка з похмурим виглядом підійшла до нього.

— Як справи? — поцікавився він.

— Схоже, ви неабияк поспішаєте.

Вона дивилася на нього з уже добре знайомим нахабним виглядом.

— Послухайте, що це з вами? — перепитав Філіп.

— Якщо ви люб’язно озвучите своє замовлення, я вам його принесу. А стояти тут і теревенити цілу ніч у мене немає часу.

— Чай і підсмажену булочку, — коротко кинув він.

Вона його розлютила. Коли Мілдред принесла чай, Філіп старанно читав газету «Стар», яку прихопив із собою.

— Якщо ви одразу дасте мені рахунок, я вас більше не турбуватиму, — озвався він крижаним тоном.

Дівчина написала суму, поклала листочок на стіл і повернулася до німця. Незабаром вона вже захоплено щебетала з ним. Це був чоловік середнього зросту, з круглою, характерною для німців головою й обличчям землистого кольору, на якому їжачилися пишні вуса. Він був убраний у фрак, сірі штани і носив на масивному золотому ланцюжку годинник. Філіпу здалося, що інші офіціантки кидають погляди то на нього, то на цю парочку і багатозначно перезираються. Він був переконаний, що з нього сміються, і кров усередині кипіла. Тепер він щиро ненавидів Мілдред. Філіп знав, що найкраще було б припинити сюди ходити, але не міг змиритися з думкою, що його пошили в дурні, і вигадав план, як продемонструвати дівчині свою зневагу. Наступного дня він сів за інший столик і замовив чай в іншої офіціантки. Приятель Мілдред знову був тут як тут, і вона з ним базікала, не звертаючи на Філіпа уваги. Однак Кері вибрав вдалу мить і, виходячи, пішов дівчині назустріч і подивився на неї так, наче вперше бачив. Він повторював це декілька днів, сподіваючись, що врешті-решт дівчина скористається нагодою й озветься до нього. Він чекав, що вона запитає, чому він більше не сідає за її столики, і навіть підготував образливу відповідь. Філіп знав, що смішно цим перейматися, але нічого не міг із собою вдіяти. Вона