Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек
— Я вже все обміркувала. Заберу свої меблі, знаєш, оті старі, що з дому. Побачиш, як гарно буде! Адже мені нічого не треба, аби тільки мати спокій, хай я буду бідна, зате не муситиму… Я ж нічого, нічого не хочу від життя, мені вистачить якоїсь крихти, я всьому буду рада, аби лиш далі від того… Я так тішуся, що працюватиму, і шитиму собі все сама, ще й співатиму… Я ж стільки років уже не співала! Ох, Їржику, якби ти знав!
— Працюватимеш… — замислився Їржі. — Не знаю, може, щось і знайдеться, але… Ти не звикла до роботи, Руженко, тобі важко буде, ох, важко…
— Ні! — заперечила Ружена. Очі в неї сяяли. — Ти не знаєш, як воно, коли тобі дорікають за кожен шматок, за кожну ганчірку, за все, за все. Коли мусиш щодня чути, що ти не працюєш, а тільки розкидаєш гроші… Я б усе з себе позривала, так це мені остогидло. Ні, Їрко, ось побачиш, як мені буде любо працювати, як любо жити! Що не з'їм, усе мені смакуватиме, хоч би й шматок черствого хліба; я ним пишатимусь… І спатиму спокійно, ходитиму в ситці, сама собі варитиму їсти… Скажи, а на фабрику найнятись не можна? Як нічого не знайдеться, то й робітницею стану… Ох, як мені гарно!
Їржі дивився на неї в радісному подиві. Боже, скільки в ній вогню, скільки мужності, хоч її життя так знівечене! Йому стало соромно за власну млявість і байдужість; полум'яне завзяття цієї дивної, гарячково збудженої жінки передалось і йому, і він з несподіваною любов'ю й радістю подумав про свою працю. Адже сестра аж помолодшала, стала схожа на дівчину, розчервонілу, розхвильовану, по-дитячому наївну… Звісно, все буде гаразд, як же інакше!
— Все буде гаразд, ось побачиш, — сказала й Ружена. — Я нічого ні від кого не хочу, я сама себе прогодую. Ну скажи, хіба-таки я не зароблю на шматок хліба й на букетик? А як і не вистачить на букетик, то я виходитиму на вулицю й там дивитимусь на квіти… Якби ти знав, як тішить мене все, відколи… я наважилась покинути його! Яке мені любе все! Нове життя почалося… Адже я досі й гадки не мала, яка скрізь довкола краса! Ох, Їрко, — зі сльозами вигукує вона, — я така рада!
— Дурненька, — усміхнувся Їржі, теж щасливий, — не так воно… легко буде. Ну що ж, спробуємо. А зараз лягай спати, а то розхворієшся. Годі вже говорити, прошу тебе; мені треба дещо обміркувати, а завтра я тобі скажу. Лягай спати й мовчи.
Але він ніяк не міг присилувати її, щоб перейшла в ліжко; вона, не роздягаючись, лягла на канапі, він укрив її всім, що мав теплого, і вкрутив гніт у лампі. Настала тиша, тільки частий, дитячий віддих Ружени будив у ньому жаль і співчуття. Їржі потихеньку відчинив вікно в холодну жовтневу ніч.
Мирне високе небо яскріло зорями. Колись, іще в батьківському домі, вони вдвох стояли отак біля розчиненого вікна; мала Ружена тремтіла від холоду й тулилась до нього. Вони хотіли побачити падучу зорю.
«Як падатиме зірка, — шепотіла Ружена, — я загадаю, щоб стати хлопцем і прославитись».
А в кімнаті спав їхній тато, міцний, мов дуб, і їм чути було, як порипує ліжко під вагою його втомленого тіла. І в Їржі на серці було так святково! Він теж думав про щось велике і по-чоловічому поважно обіймав рукою маленьку Ружену, що тремтіла від холоду й від хвилювання…
Над садом пролетіла падуча зоря.
— Їржі, — покликав його ззаду тихий Руженин голос.
— Зараз, зараз, — відповів Їржі, теж здригаючись від холоду й від збудження. Так, треба вчинити щось велике; інакше не станеш вільним. Але що великого ти хотів учинити, безумцю? Неси свій тягар; а коли хочеш чогось великого, то візьми на себе й чужий. Чим більший тягар несеш, тим більший і ти сам. Кволий нікчемо, ти падаєш під власним тягарем? Зведись і допоможи звестись іншому. Так ти повинен зробити, коли не хочеш загинути!
— Їржі, — півголосом кличе Ружена, Їржі обертається від вікна.
— Слухай, — нерішуче починає він, — я оце думав… Навряд чи ти знайдеш таку роботу… Тобто роботи вистачає, але не за таку платню, щоб… Це пусті мрії.
— Мені вистачить будь-якої, — тихо сказала Ружена.
— Ні, зачекай. Ти ж не знаєш, що я хочу сказати. Розумієш, у мене тепер, слава богу, платня непогана, а я ще й додому, на вечір міг би брати роботу… Адже я, буває, не знаю, куди час подіти… З мене цілком вистачає. А тобі я б віддав ті гроші…
— Які? — ледь чутно спитала Ружена.
— Ну, мою частку зі спадщини і те, що наросло. Це вийде… це вийде тисяч п'ять на рік. Ні, мабуть, не п'ять, а тільки чотири… Це самі проценти, розумієш? Отож я й надумав, що міг би віддавати ці проценти тобі, і ти б мала на що жити… Ружена схопилася з канапи.
— Ні, що ти, як це можна! — вигукнула вона.
— Не кричи, — буркнув Їржі. — Я ж тобі кажу — це тільки проценти. Коли не потребуватимеш, тоді можеш їх не брати. Але зараз, на перший час…
Ружена стояла, мов сторопіла дитина.
— Ні, ні, як так можна! Що ж зостанеться тобі?
— За це не турбуйся, — відмахнувся Їржі. — Я вже давно хотів брати роботу на вечір, тільки… соромився відбирати цей приробіток у інших. Ти ж бачиш, як я живу: мені це просто розвага буде. Розумієш тепер? А ці гроші мені тільки заважають. Ну то як, хочеш чи ні?
— Хочу, — ледь чутно сказала Ружена, навшпиньки підійшла до брата, обняла за шию й притулилася вогкою щокою до його обличчя. — Їржі, я й не мріяла про таке, — прошепотіла вона. — Присягаюсь, я нічого не хотіла від тебе, та коли вже ти такий добрий…
— Облиш, — схвильовано відказав він. — Не в цьому річ. Мені ці гроші непотрібні, от і все. Розумієш, Ружено, коли живеш, нудячи світом, треба зробити щось таке… А що я можу зробити, коли я сам? Що не роби, кінець кінцем усе виходить тільки для себе, неначе живеш серед дзеркал, і куди не глянь, побачиш лише своє власне обличчя, свою нудьгу, свою самотність… Якби ти знала, що це таке! Ні, Ружено, я не хочу розказувати про себе, але я такий радий, що ти тут! Такий
