Війна з саламандрами. Мати. Оповідання - Карел Чапек

Пауліна вмить і вертається:

— Вельможна пані, мамзель Ольга дякує й каже, що їй не хочеться їсти. Вона завтра встане.

Графиня ледь хитає головою; в цьому русі — щось більше, ніж звичайне невдоволення.

Освальд нехотя копирсається в тарілці й кидає благальні погляди на містера Кеннеді, щоб той зразу після вечері забрав його кудись із собою. Та містер Кеннеді, як звичайно, не хоче нічого помічати.

Уже смеркає, надходить вечір, милосердний для потомлених і нескінченний для нещасних. Світло погасло, настала ніч; не знати коли залягла оця темрява, що душить і тисне, темрява, схожа на глибоке провалля, на дні якого корчиться людський відчай.

Тільки ти це знаєш, тиха ніч, що прислухаєшся до віддиху сонних і стогону недужих, бо ти чуйно вслухалась у безсиле й гаряче дихання дівчини, що довго плакала, та врешті стихла; ти приклала вухо їй до серця і згнітила їй горло під розметаними кучерями. Ти чула здушений подушкою плач, а потім іще страшнішу мовчанку.

Ти це знаєш, німа ніч, що чула, як затихав увесь замок, поверх за поверхом, спальня за спальнею, і гарячими пальцями стримала жагучий стогін жінки в кутку на сходах. Ти зробила лункими кроки молодика, що з мокрим після купання волоссям, тихенько насвистуючи, останній іде спати довгим коридором замку.

Темна ніч, ти бачила, як дівчина, зморена плачем, затремтіла від звуку цих пружних кроків. Ти бачила, як вона схопилася з ліжка, ніби підкинута сліпою силою, відгорнула кучері з розпашілого чола, підбігла до дверей, відімкнула їх і лишила прочинені.

Тоді знов упала на гаряче ложе й застигла в моторошному чеканні, як людина, що для неї вже нема рятунку.

ГРОШІ

І знову, знову з ним те саме: тільки-но він ковтнув кілька ложок страви, як йому зробилось погано, млосно, аж піт виступив на лобі. Він покинув їсти й зіперся головою на руки, не звертаючи уваги на перебільшену турботу господині. Вона врешті вийшла, зітхаючи, а він ліг на канапу відлежатись і став злякано й пильно прислухатися до болісних сигналів свого тіла. Млість не миналася, йому здавалось, наче у нього в шлунку каменюка, а серце билося часто й нерівно; від страшної кволості він і лежачи обливався потом. Ох, якби заснути!

За годину господиня постукала в двері і внесла телеграму. Їржі з острахом розпечатав її й прочитав: «19.10.7 г. 34 хв. приїду ввечері Ружена». Він не міг зрозуміти, що це означає; підвівся, хоч у голові паморочилось, ще раз перечитав цифри й слова і нарешті збагнув: це від Ружени, заміжньої сестри. Вона приїде сьогодні ввечері — очевидно, треба зустріти її на вокзалі. Мабуть, хоче дещо купити в Празі. Їржі розсердився; які-бо ці жінки легковажні й безцеремонні! Самий клопіт через них. Ходячи по кімнаті, він злостився: пропав вечір. Можна було б так гарненько полежати на канапі з книжкою в руці, а поряд приязно шкварчала б лампа… Звичайно такі вечори були для нього нестерпно нудні, але тепер хтозна-чого вони здавались йому безмежно принадними, сповненими мудрості й затишку. Пропащий вечір… Спокою вже не буде. В дитячій досаді, лютий на сестру, Їржі порвав нещасливу телеграму на дрібні клаптики.

А ввечері, коли він у високому, вогкому й холодному станційному залі дожидав запізненого поїзда, бруд і убозтво довкола, втомлені або розчаровані обличчя навіяли йому ще тяжчу тугу. Коли очікуваний поїзд нарешті прибув і з нього ринули пасажири, Їржі насилу розшукав у тій тисняві невеличку, тендітну сестру. Вона тягла важенну валізу, очі в неї були злякані, і Їржі збагнув: сталося щось дуже серйозне. Він узяв візника й повіз Ружену до себе додому. Лише дорогою йому пригадалося, що він не подбав про те, де їй ночувати. Він спитав, чи не завезти її до готелю, та вона тільки заридала. Звісно, в такому стані — який там готель! Їржі змирився, взяв сестру за тонку нервову руку й безмежно зрадів, коли Ружена нарешті всміхнулась йому.

Аж удома він придивився до неї уважніше — і вжахнувся. Змучена, якось дивно схвильована, вся тремтить, очі горять, губи пересохли! Ружена сиділа на канапі серед подушок, якими обмостив її брат, і розповідала… Їржі попросив її, щоб говорила тихіше: адже пізно, ніч уже!

— Я втекла від чоловіка, — квапливо оповідала вона. — Ох, Їржі, якби ти знав, скільки я натерпілась! Якби ти знав, який він мені гидкий! Я приїхала до тебе просити поради… — І розплакалася.

Їржі ходив по кімнаті й похмуро слухав. Із сестриної розповіді слово за словом малювалась картина її життя з себелюбним, ницим, грубим чоловіком, що ображав її при служниці, принижував у спальні й докучав безнастанними дріб'язковими зачіпками, по-дурному змарнував її посаг, удома скнарував, а водночас не шкодував грошей, щоб заспокоїти свою безглузду іпохондрію… Він слухав історію докорів за кожен з'їдений шматок, принижень, жорстокостей, образливої великодушності, диких брутальних сварок, силуваних любощів, дурної пихатої ущипливості…

Їржі ходив із кутка в куток, задихаючись від огиди й співчуття; він страждав невимовно, йому вже несила було слухати цю нескінченну повість про кривди й муки. Перед ним сиділа тендітна, розгублена жіночка, якої він ніколи по-справжньому не знав, його горда, запальна, норовиста сестричка. Яка вона завжди була завзята, свавільна, як гнівно блискала очима ще змалечку! А тепер он у неї тремтять губи від схлипів, від квапливої невтримної мови, яка вона знервована, як пече її образа! Братові хочеться погладити її по голові, але він не сміє.

— Годі, — різко спиняє він її, — мовчи, я вже все зрозумів.

Та хіба її спиниш! Вона плаче:

— Ні, дай вилити душу, адже ти у мене один на світі!

І знову з її уст ллється потік скарг, тепер уже уривчастих, млявіших, тихіших; вона перебирає ті самі подробиці, згадує ті самі кривди — і раптом, урвавши, питає:

— Ну, а як же ти живеш, Їржі?

— А що я! — буркає брат. — Мені нема на що нарікати. Але ти, мабуть, уже не вернешся до нього?

— Ніколи! — спалахує Ружена. — Нізащо в світі. Краще померти. Якби ти знав, що це за людина!

— Стривай, — ухиляється Їржі. — А що ж ти робитимеш?

Ружена чекала цього запитання.

— Це я вже давно надумала, — зразу відповідає вона. — Даватиму уроки… або наймуся гувернанткою… або секретаркою… чи взагалі. Я зумію працювати, ось побачиш. Невже я не прогодую себе! Господи, та я залюбки візьмусь за будь-яку роботу! Ти мені порадиш… Десь тут найму кімнатку… Я вже тепер так тішуся, що працюватиму! Правда ж, можна влаштуватися?