Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Томас Хадсон спостерігав, як вони купаються. Всі четверо поволі пливли у зеленій воді трохи поодаль берега, і тіні від їхніх тіл падали на білясте піщане дно, і в міру того, як тіла посувалися вперед, тіні рухались за ними по дну, трохи зсунуті в бік заломленим сонячним промінням; темні від засмаги руки рвучко здіймалися, тоді розтинали воду й робили поштовх, а ноги ритмічно працювали, і голови раз у раз трохи підводились, щоб набрати в легені повітря, і чути було легкий, рівний віддих. Томас Хадсон стояв на березі й дивився, як вони пливуть далі за вітром, і почував глибоку ніжність до всіх чотирьох. Він подумав, що треба б намалювати їх отак у воді, хоч це й дуже важко. Та все-таки він спробує, ще цього літа.
Йому було ліньки йти купатися, проте він знав, що треба, і врешті пішов, відчуваючи, як охолоджена бризом «ода обтікає нагріті сонцем ноги, як огортає прохолодою стегна, а тоді поринув в океанську течію і поплив назустріч їм чотирьом — вони вже поверталися назад. Тепер, коли його голова була на одному рівні з їхніми, картина зовсім змінилася, тим більше, що вони пливли проти вітру і Ендрю та Девіду доводилось докладати зусиль, аби побороти хвилі, тож пливли вони нерівно. Всі четверо вже не скидалися на морських тварин, ця. подібність зникла. Перед тим вони пливли напрочуд легко й гарно, але тепер двом меншим хлопцям було важко боротися з вітром і хвилями. Насправді це було не так уже й важко. Але цілком досить, щоб розвіяти враження, ніби море — їхній рідний дім, як здавалося, коли вони пливли за вітром. Виходило ніби дві різні картини, і, можливо, друга була навіть краща.
П'ятеро плавців вийшли на берег і попростували до будинку.
— Ось чому я більше люблю плавати під водою, — озвався Девід. — Там не треба думати про дихання.
— То й поїдеш сьогодні з татом і Томмі на підводні лови, — сказав йому Ендрю. — А я залишуся тут з містером Девісом.
— Хіба ви не хочете їхати, містере Девіс?
— Можу й залишитися.
— Тільки щоб це не було через мене, — мовив Ендрю. — Я маю що робити. Просто я подумав, що ви й самі залишилися б.
— Мабуть, я таки залишуся, — сказав Роджер. — Полежу, почитаю.
— Не піддавайтесь на його хитрощі, містере Девіс. Не дайте улестити себе.
— Мені самому хочеться залишитись, — відказав Роджер. Перевдягнувшись у сухі шорти, вони посідали на веранді.
Джозеф приніс миску салату з морських молюсків. Хлопці залюбки їли салат, а Том-молодший запивав його пивом з пляшки. Томас Хадсон сидів, відкинувшись у кріслі, Роджер стояв поруч із шейкером в руках.
— Як попоїм, мене завжди хилить на сон, — сказав він.
— Нам бракуватиме вас, — мовив Том-молодший. — Тоді я теж залишився б.
— То й залишайся, Томе, — підхопив Ендрю. — А тато з Девідом нехай їдуть.
— Грати з тобою я однаково не стану, — сказав йому Том-молодший.
— А я тебе й не прошу. Тут є один хлопчина-негр, він постоїть на відбої.
— І чого б ото я пнувся куди не слід? — мовив Томмі. — Ти ніколи не виростеш досить великий для бейсболіста.
— Я буду не менший за Діка Рудольфа й Діка Керра.
— Знати іх не знаю, — сказав Том-молодший.
— Як звуть кого-небудь із жокеїв? — пошепки запитав Девід Роджера.
— Ерл Сенд.
— Ти будеш не більший за Ерла Сенда, — промовив Девід до Ендрю.
— Ой, їхав би ти вже на свої підводні лови, — сказав Ендрю. — Я хочу заприятелювати з містером Девісом, як ото колись Том з містером Джойсом. Ви не проти, містере Девіс? Тоді я зможу казати в школі: «Того літа ми з містером Девісом жили на тропічному острові й писали всі ці непристойні оповідання, а мій батько малював на картинах голих жінок — ви всі їх бачили». Ти ж малюєш голих жінок, тату?
— Часом малюю. Проте вони майже всі темношкірі.
— То пусте, — сказав Ендрю. — Мені байдуже, якого вони кольору. А Томові нехай залишається його містер Джойс.
— Ти на них і глянути посоромишся, — мовив Девід.
— Може, й так. Але я привчу себе.
— Татові картини з голими жінками не порівняти з отим розділом у книжці містера Джойса, — сказав Том-молодший. — Та й взагалі, це тільки тобі, малому, здається, що гола натура — то щось особливе.
— Хай так. Але я все одно беру собі містера Девіса з татовими малюнками. Хтось у школі казав, що оповідання містера Девіса таки справді непристойні.
— Гаразд. Тоді і я беру собі містера Девіса. Я його давній-предавній приятель.
— І містера Пікассо, і містера Брака, і містера Міро, і містера Массона, і містера Паскена, — додав Томас Хадсон. — Ти знав їх усіх.
— І містера Уолдо Пірса, — сказав Том-молодший. — Бачиш, Енді, куди тобі братися до мене. Ти надто пізно почав. Тобі мене не переплюнути. Поки ти був у своєму Рочестері та ще навіть і не народився, ми з татом он скільки світу побачили. Мабуть, я знав чи не всіх уславлених нині художників. А багато з них були мої добрі приятелі.
— Треба ж і мені колись починати, — сказав Ендрю. — От я й беру собі містера Девіса. Та це не означає, містере Девіс, що ви обов'язково повинні писати непристойні оповідання. Я сам усе вигадуватиму, точнісінько так, як Томмі. Ви тільки розкажіть мені що-небудь страшне, що з вами трапилось, а я все те так переповім, наче бачив на власні очі.
— Ніякого біса я не вигадую, — заперечив Том-молодший. — Часом тато і містер Девіс тільки підкажуть мені щось, як я не пам'ятаю. Але я справді живий свідок і учасник цілої доби в малярстві й літературі і, якби довелося, хоч зараз міг би написати спогади.
— Ну, це ти вже заговорюєшся, Томмі, — мовив Ендрю. — Ти б спершу думав, що кажеш.
— Нічого йому не розповідайте, містере Девіс, — сказав Том-молодший. — Нехай починає без фори, як ми з вами.
— Ми з містером Девісом самі порозуміємось, — сказав Ендрю. — Ти в наші справи не лізь.
— Розкажи мені, тату, ще про когось із тих моїх приятелів, — попрохав Том-молодший. — Я знаю, що був знайомий з ними і що ми ходили разом по кафе, але хотів би знати про них докладніше. Як от, приміром, знаю про містера Джойса.
— Ти пам'ятаєш містера Паскена?
— Ні. Майже ні. Який він був?
— Каже — приятель, а сам навіть не пам'ятає його, — втрутився Ендрю. — То, по-твоєму, через кілька років і я не пам'ятатиму,
