Прислуга - Кетрін Стокетт
— Мінні, мій новий колір волосся не має дешевого вигляду?
Я просто зиркаю на неї.
— Завтра я вирушаю до Фанні Мей, перефарбовуватись. — Вона сідає за стіл і показує мені кілька смужок із зразками, розкладеними, як гральні карти. — Як думаєш? «Насичене масло» чи «Мерилін Монро»?
— Чим вам не подобається ваш природний колір волосся? — навіть не уявляю, яким він може бути. Проте впевнена, що він не такий, як мідний дзвоник чи бридко-білий, як на цих картках у її руках.
— Я вважаю, що «Насичене масло» — більш парадний, святковий. Чи не так?
— Якщо, звичайно, ви хочете, щоб ваша голова скидалася на індичку в маслі.
Міс Селія регоче. Вирішує, що я так жартую.
— Ой, я ще хочу, щоб ти глянула на цей лак для нігтів. — Вона нишпорить у сумочці й виймає пляшечку чогось такого рожевого, що здається їстівним. Вона відкручує пляшечку та починає фарбувати нігті.
— Будь ласка, міс Селіє, не робіть такого безладу на столі, воно ж не відмиється…
— Глянь, те що треба? Я ще знайшла дві сукні, які до нього пасуватимуть!
Вона мчить кудись і повертається із двома ядучо-рожевими сукнями, радісно до них усміхаючись. Вони — довгі, аж до підлоги, вкриті блискітками та стразиками, із розрізом на нозі. Обидві висять на шлейках, тоненьких, як дротики. На тій вечірці її розшматують.
— Тобі яке більше до вподоби? — питає міс Селія.
Я вказую на те, що має не таке глибоке декольте.
— А знаєш, я б вибрала інше. Послухай, як воно шурхотить, коли я йду, — вона метеляє ним із боку в бік.
Я собі уявляю, як вона шурхотітиме в цьому на вечірці. Не знаю, як білі кажуть на шльондру із забігайлівки, та саме так її і називатимуть. Вона навіть не втямить, що відбуватиметься. Просто чутиме шипіння за спиною.
— Знаєте, міс Селіє, — починаю говорити повільно, наче до мене тільки-но дійшло. — Зателефонуйте краще міс Скітер Фелан, замість телефонувати цим усім леді. Я чула, вона — дуже мила.
Кілька днів тому я попросила міс Скітер про послугу: бути люб’язною з міс Селією, відвести її від цих леді. Дотепер я просила міс Скітер навіть не здумати телефонувати міс Селії. Та зараз — це мій єдиний варіант.
— Я вважаю, ви із міс Скітер знайдете спільну мову, — видаю, щиро усміхаючись.
— Ой ні, — міс Селія дивиться на мене широко розплющеними очима, тримаючи ті вульгарні сукні. — Тобі, що, невідомо? Члени Ліги тепер не терплять міс Скітер.
Мої долоні стискаються в кулаки:
— А ви з нею взагалі знайомі?
— О, я все про неї чула, сидячи у Фанні Мей під сушаркою для волосся. Говорять — вона найбільша ганьба, яку бачило це місто. Говорять, що це саме вона понаставляла цих усіх туалетів у міс Гіллі на передньому дворі. Пам’ятаєш фотографію, що з’явилась у газеті декілька місяців тому?
Зціплюю зуби та втримую в собі слова, які я насправді хочу промовити:
— Я кажу, чи ви взагалі з нею знайомі?
— Власне, ні. Але якщо вона не подобається всім дівчатам, то вона, напевно… ну вона… — її слова розсіюються, наче вона лише зараз починає розуміти, що торочить.
Відчуття бридливості, огиди й невіри згортаються у мене, як рулет із шинки. Щоб стриматись і не завершити речення замість неї, я обертаюся до мийки. Витираю руки аж до болю. Я знала, що вона дурепа, та не знала, що вона — ханжа.
— Мінні? — міс Селія озивається за моєю спиною.
— Мем.
Вона притишила голос. Та мені чутно в ньому сором.
— Вони мене навіть не запросили в дім. Змусили стояти за дверима на сходах, як продавця пилососів.
Коли я повернулась, її очі були опущені додолу.
— Чому, Мінні? — шепоче вона.
Що мені сказати? Ваш одяг, ваше волосся, ваші груди в кофтинках нульового розміру. Згадую, що говорила Ейбілін про межі й доброту. Я згадую, що Ейбілін чула у міс Ліфолт про те, чому леді з Ліги її недолюблюють. І це здається найдобрішою причиною, що спадає на гадку.
— Тому що вони знають про вашу першу вагітність. І вони злостяться, що ви завагітніли й вийшли заміж за одного з їхніх мужчин.
— Вони про це знають?
— До того ж міс Гіллі та містер Джонні так довго були разом.
Вона секунду блимає на мене очима.
— Джонні розповідав, що вони зустрічались, але… це насправді було так довго?
Знизую плечима, ніби мені невідомо, та мені відомо. Коли я почала працювати у міс Волтер вісім років тому, міс Гіллі торочила лише про те, як вона та Джонні одного дня одружаться.
Я кажу:
— Здається, вони розійшлись десь у той самий час, коли він познайомився з вами.
Я чекаю, доки вона цілковито усвідомить, що її соціальне життя приречене. І що більше немає сенсу зв’язуватись із дамами з Ліги. Та міс Селія має такий вигляд, ніби розв’язує задачу з вищої математики, судячи з її вигнутої брови. Зрештою її обличчя світлішає, наче вона до чогось таки додумалась.
— То Гіллі… напевно, гадає, що я крутила з Джонні, коли вони ще зустрічались.
— Напевно. І з того, що я чула, — у міс Гіллі до нього досі є ніжні почуття, вона його ніяк не забуде.
Я думала, що кожна нормальна людина автоматично плюне на жінку, що посягає на її чоловіка. Та я забула, що міс Селія — ненормальна людина.
— Що ж, не дивно, що вона мене терпіти не може! — промовляє вона, усміхаючись на всі тридцять два. — Вони не мене ненавидять, вони ненавидять те, що, на їхній погляд, я вчинила.
— Що? Та вони ненавидять вас за те, що вважають білим сміттям!
— Гаразд, я просто все поясню Гіллі, дам її зрозуміти, що не краду чужих кавалерів. Власне, скажу їй це у п’ятницю, коли зустрінусь із нею на Вечорі.
І вона всміхається так, мовби винайшла ліки від поліомієліту: вона має чудовий план, як привернути до себе міс Гіллі.
На цю мить я занадто втомлена, щоб із цим боротись.
***
У п’ятницю, день Благодійного вечора, я працюю допізна, прибираючи будинок згори й донизу. Потім смажу свинячі відбивні. Як на мене, то чим блискучіша підлога, чим прозоріші вікна, тим більше у мене шансів мати в понеділок роботу. Але найрозумніше, що я можу вдіяти, якщо містер Джонні на це впливає, — вручити йому відбивну.
Він сьогодні не повинен прийти раніше, ніж о шостій вечора, тож о пів на п’яту
