Прислуга - Кетрін Стокетт
— То що ти із цим робитимеш? — запитує Ейбілін, і я знаю — вона про око.
Не варто й заїкатися про те, щоб я пішла від Лероя. Багато чорних чоловіків кидають свої сім’ї, як сміття на звалищі, але чорна жінка так не вчинить. Ми повинні думати про дітей.
— Міркувала про те, щоби поїхати до сестри. Але не можу взяти дітей, їм — до школи.
— Нічого страшного, якщо діти пропустять кілька днів навчання. Якщо це заради твоєї безпеки.
Знову чіпляю пов’язку, прикладаю лід, щоб не так напухло, коли мене діти ввечері побачать.
— Ти сказала міс Селії, що знов у ванній послизнулась?
— Так, але вона знає.
— Справді? Що вона сказала? — питає Ейбілін.
— Важливо, що вона зробила. — І я розповідаю Ейбілін, як сьогодні зранку міс Селія побила голого чоловіка кочергою до каміна. Здається, це сталося десять років тому.
— Якби той чолов’яга був чорним, то вже лежав би в землі мертвим. Поліцію підняли би по тривозі в усіх п’ятдесяти трьох штатах, — говорить Ейбілін.
— Уся ця її дівчача поведінка, високі підбори, й тут раптом — вона його ледь не вбила, — розмірковую.
Ейбілін регоче:
— То як він це називав?
— «Пиріжок-пісюнок». Скажений білошкірий дурень, — намагаюся стриматись, щоб не всміхатись, бо рана знову відкриється.
— Ото, Мінні, в тебе пригоди.
— Як же так, що вона спроможна захистити себе від скаженого мужика, але бігає за міс Гіллі, наче сама напрошується на образи? — дивуюсь я, хоча душевними образами міс Селії маю перейматися найменше. Просто приємно потеревенити про когось іншого з поламаним життям.
— Звучить майже так, ніби тобі не байдуже, — зауважує Ейбілін, усміхаючись.
— Вона просто їх не бачить. Тих «меж». Ні між мною та нею, ні між нею та міс Гіллі. — Ейбілін відпиває великий ковток чаю. Нарешті я на неї дивлюсь. — Ти чому замовкла? Я знаю, що на це все у тебе є своя думка.
— Ти звинувачуватимеш мене, що я тут філософію розвожу.
— Ну давай, — підштовхую, — я не боюсь філософії.
— То неправда.
— Ти про що?
— Ти говориш про те, чого немає.
Я хитаю головою.
— Ці межі є, і ти так само добре знаєш, як і я, де їх проведено.
Ейбілін собі хитає головою.
— Колись я в них вірила. А зараз не вірю. Вони в нашій голові. Такі люди, як міс Гіллі, намагаються нас переконати в тому, що вони там є. Та їх немає.
— Я впевнена, що вони там, бо коли їх переступаєш, то за це карають, — кажу. — У крайньому разі мене — карають.
— Багато хто думає, що коли ти сперечаєшся з чоловіком, ти переступаєш межу. І це виправдовує покарання. Ти віриш у цю межу?
Я схиляюся над столом.
— Ти сама знаєш, я тієї межі не бачу.
— Тому що її там немає. Хіба що в Лероєвій голові. І меж між білими та чорними також немає. Дуже давно якісь люди вигадали їх. Це стосується і «білого сміття», і високосвітських дам.
Якщо згадати про міс Селію, що вийшла з тією кочергою, замість заховатися за дверима, то я вже й сама не знаю. Мені заболіло. Я хочу, щоб вона зрозуміла, як воно є з міс Гіллі. То як це пояснити такій дурненькій, як вона?
— То, гадаєш, немає меж і між прислугою та господарями?
Ейбілін похитує головою.
— Це просто позиції, як на шаховій дошці. Хто на кого працює — не має значення.
— То я не перетну жодної межі, якщо скажу міс Селії, що вона недостатньо хороша для Гіллі? — Беру свою чашку. Я силкуюся це осягнути, одначе моя рана пульсує в мозку. — Чекай-но, якщо я скажу їй, що вона не варта міс Гіллі… то чи я тим самим не стверджу, що межа є.
Ейбілін сміється. Гладить мою руку.
— Усе, що я хочу пояснити, це те, що доброта не має кордонів.
— Г-м-м, — я прикладаю до голови лід. — Гаразд, може, я спробую розповісти їй. До того, як вона піде на Вечір і зліпить із себе велике рожеве посміховисько.
— Ти цього року підеш? — питає Ейбілін.
— Якщо міс Гіллі перебуватиме в одній кімнаті з міс Селією, розводячи їй брехні про мене, я теж мушу там бути. До того ж Шуґар хоче трішки підзаробити цього Різдва. Непогано було би, якби вона почала навчатись обслуговувати вечірки.
— Я теж там буду, — говорить Ейбілін. — Міс Ліфолт іще три місяці тому просила, щоб я спекла торт «Дамські пальчики» для аукціону.
— Знову цю несмачну старовину? Чому цей білий народ так любить «Дамські пальчики»? Я можу спекти дюжину тортів, кращих, ніж цей.
— Вони вважають, що це так по-європейськи, — хитає головою Ейбілін. — Мені шкода міс Скітер. Мені відомо, що вона не хоче йти, та міс Гіллі пригрозила їй, що якщо та не піде, то втратить свою керівну посаду.
Я допиваю смачну каву Ейбілін, дивлюсь, як сідає сонце. Із вікна підступає прохолода.
— Напевно, треба йти, — вирішую, хоч я б краще провела решту свого життя в затишній кухні Ейбілін, слухаючи, як вона пояснює мені, як влаштовано світ. За це я її й люблю: вона спроможна найскладніші речі в житті скрутити в щось таке просте та маленьке, що воно тобі до кишені влізе.
— Може, хочеш із дітьми побути в мене?
— Ні, — я знімаю пов’язку, кладу її до кишені. — Я хочу, щоб він на мене подивився, — кажу, розглядаючи свою порожню чашку з-під кави. — Подивився на те, що він заподіяв своїй дружині.
— Телефонуй мені, якщо він буде грубим. Чуєш мене?
— Телефон мені не знадобиться. Тобі аж сюди буде чутно, як він благатиме про милосердя.
Показник термометра на кухонному вікні у міс Селії опускається від сімдесяти дев’яти до шістдесяти, а потім і до п’ятдесяти п’яти градусів менше, ніж за годину. Зрештою наближається холодний фронт, що несе із собою холодне повітря з Канади чи Чикаго, чи ще звідкись. Збираючи холодний горох, замислююсь над тим, що ми вдихаємо те саме повітря, яким дихали люди в Чикаго два дні тому. Розмірковую, що якби раптом мені на гадку спали крамниці «Сірс енд Робук» або сухарики «Шейк енд Бейк», чи було б це тому, що якийсь іллінойсець про це думав два дні тому. Це мене відволікає від моїх клопотів на секунд п’ять.
Я витратила на це п’ять днів і нарешті розробила план. Може, не найкращий, але хоча б щось. Я розумію, що чим довше я зволікаю, тим
