Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

мовив Євгеній, утираючи очі й намагаючись підбадьоритися, – будь спокійний, дорогий друже, – нехай мужність і сила не полишають тебе в цю важку хвилину, коли ти найбільше їх потребуєш; – хто знає, які засоби є ще в запасі й чого не в силах зробити для тебе всемогутність Божа! – Йорик поклав руку на серце й тихенько похитав головою. – А щодо мене, – вів далі Євгеній, гірко заплакавши при цих словах, – то, присягаюсь, я не знаю, Йорику, як перенесу розлуку з тобою, – і я тішу себе сподіванням, – сказав Євгеній повеселілим голосом, – що з тебе ще вийде єпископ – і що я побачу це на власні очі. – Прошу тебе, Євгенію, – мовив Йорик, сяк-так знімаючи нічний ковпак лівою рукою, – права його рука була ще міцно затиснута в руці Євгенія, – прошу тебе, поглянь на мою голову. – Я не бачу на ній нічого особливого, – відповів Євгеній. – Так дозволь повідомити тебе, мій друже, – мовив Йорик, – про те, що вона, на жаль! настільки пом’ята і знівечена ударами, яких ***, **** і деякі інші завдали мені в темряві, що я можу сказати разом із Санчо Пансою: «Якби навіть я видужав і на мене градом посипалися з неба митри, жодна з них не була б мені якраз». – Останній подих готовий був зірватися з тремтячих губ Йорика, коли він вимовляв ці слова, – а все-таки в тоні, яким їх було вимовлено, містилося щось сервантесівське: – і коли він їх говорив, Євгеній міг помітити мерехтливий вогник, який на мить спалахнув у його очах, – бліде віддзеркалення тих минулих спалахів веселощів, од яких (як сказав Шекспір про його предка) щоразу реготало все застілля!

Євгеній виніс із цього переконання, що друг його помирає, вбитий горем: він потиснув йому руку – і тихенько вийшов із кімнати, ввесь у сльозах. Йорик провів Євгенія очима до дверей, – потім їх заплющив – і більше вже не розплющував.

Він спочиває в себе на цвинтарі, в парафії, під гладенькою мармуровою плитою, яку друг його Євгеній, з дозволу душоприказників, поставив на його могилі, зробивши на ній напис усього з трьох слів, які слугували йому разом і епітафією і елегією:

ЛЕЛЕ, БІДОЛАШНИЙ ЙОРИК![31]

Десять разів на день дух Йорика отримує втіху, чуючи, як читають цей надгробний напис на безліч різних жалібних ладів, що свідчать про загальне співчуття й повагу до нього: – стежина перетинає цвинтар біля самого краю його могили, – і кожен, хто проходить повз неї, мимоволі зупиняється, кидає на неї погляд – і зітхає, продовжуючи свій шлях:

Леле, бідолашний Йорик!

Розділ XІІІ

Читач цього рапсодичного[32] твору так давно вже розлучився з повитухою, що пора нарешті повернутися до неї, нагадати йому про існування цієї особи, бо після зрілого розгляду мого плану, як він мені малюється зараз, – я вирішив познайомити його з нею раз і назавжди; – адже може виникнути яка-небудь нова тема або статися несподівана нагальна справа у мене з читачем, – як же не потурбуватися про те, щоб бідолашна жінка тим часом не загубилася? – тим більше що, коли вона знадобиться, ми ніяк без неї не обійдемося.

Здається, я вам сказав, що ця поважна жінка має в нашому селі і в усьому нашому районі велику вагу і значення, – що слава її поширилася до крайньої межі та границі тієї сфери впливу, яку описує навколо себе кожна жива душа, – байдуже: має вона на тілі сорочку чи не має, – ту сферу, до речі сказати, коли мова заходить про осіб з великою вагою і впливом у суспільстві, – ви вільні розширювати або звужувати на розсуд вашої милості, в загальній залежності від становища, роду занять, знань, здібностей, висоти і глибини (і ту і іншу ви можете вимірювати) виведеної перед вами особи.

У цьому випадку, наскільки мені пам’ятається, я називав число в чотири чи п’ять миль, не лише вся парафія в цілому, але й два-три селища сусідньої парафії, які прилягають до неї; що загалом становить річ значну. Я маю додати, що цю поважну жінку було дуже добре прийнято на одній великій мизі та ще в кількох будинках і фермах, розташованих, як я сказав, за дві чи три милі від власного димаря. – Але я хочу тут раз і назавжди оголосити вам, що все це буде точніше позначене й пояснене на мапі, над якою нині працює гравер і яку, разом із безліччю інших матеріалів і доповнень до цього твору, поміщено буде в кінці двадцятого тому, – не для того, щоб зробити більш об’ємистою мою роботу, – мені гидко навіть думати про це; – але як коментарі, схолії та ілюстрації, як ключ до таких місць, епізодів чи натяків, які видадуться такими, що або допускають різне тлумачення, або темні та сумнівні, коли моє життя і мої думки читатимуться всім світом (прошу не забувати, в якому значенні тут береться це слово); – на що, кажучи між нами, всупереч панам критикам Великобританії та всупереч усьому, що їх милостям надумається написати або сказати проти цього, – я твердо розраховую. – Мені немає потреби казати вашій милості, що все це говориться тут суто конфіденційно.

Розділ XІV

Переглядаючи шлюбний договір моєї матері, щоб утямити собі й читачеві один пункт, який неодмінно має бути правильно зрозумілим, інакше ми не можемо приступити до продовження цієї історії, – я, по щастю, натрапив якраз на те, що мені було треба, витративши всього лише півтори дні на побіжне читання, – адже ця робота могла відняти у мене цілий місяць; – з чого можна зробити висновок, що коли людина сідає писати історію, – хоч би то була тільки історія Щасливого Джека або Хлопчика-мізинчика, вона не більше, ніж його п’яти, знає, скільки перешкод і перепон, які збивають з пантелику, зустрінеться їй на шляху, – або які поневіряння чекають її при тому чи іншому відхиленні вбік, перш ніж вона благополучно дістанеться закінчення. Якби історіограф міг поганяти свою історію, як погонич поганяє свого мула, – все вперед та вперед, – жодного разу, наприклад, від Рима до Лоретто, не повернувши голови ні праворуч, ні ліворуч, – він міг би тоді зважитися з точністю передбачити вам годину, коли буде досягнуто мети його подорожі. – Але це, чесно кажучи, нездійсненно; адже якщо в нім є хоч іскорка душі, йому не уникнути того, щоб разів п’ятдесят не звернути вбік, ідучи за тією чи іншою компанією, що трапилася йому в дорозі, принадні краєвиди