Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
На другому місці в Генеральній раді він, Василь Леонтійович Кочубей, генеральний суддя. Коли б не гетьман, то він би урядом керував. Але й перед ним, як перед владарем, гнуться. Для полкових та сотенних судів він, Василь Леонтійович, і цар, і бог. Та й полкова й генеральна старшина у його віданні. Що не може гетьман, все може генеральний суддя. Один крок йому залишився до булави, а він ніяк його не може зробити. Наче між гетьманом і ним прірва. От і крутись – і там пече, і тут гаряче. Булава поруч, а до неї не дотягнешся…
– Бо – тюхтій! – звично гне своє жона. – На таких, як ти, їздять. – І додає традиційно: – Пора, пора вже тобі вирушати в похід за булавою.
– Куди – в похід? Що ти мелеш?
– Що чуєш. А в похід до царя. До Петербурга. Йому треба капнути на гетьмана, що він щось там – придумай, – проти царя затіває. От твоє й буде зверху. Цар не стерпить, якщо гетьман щось проти нього має… От і відхопиш булаву…
– От і відхопиш булаву, – слідом за жоною повторив Василь Леонтійович. І по хвилі зітхнув: ах! Якби ж то нарешті пощастило відхопити її, рідненьку!.. Булава… Як ти близько і як ти водночас ще й далеко. Скільки до тебе не наближайся, ти – ось-ось, а дотягнутися до тебе то те заважає, то те… І треба набиратися терпіння, хитрощів та впертості і знову тягнутися до неї, рідненької…
Що таке булава? Всього лише палиця з кулястим потовщенням на кінці, яка колись була військовою зброєю – нею зручно було трощити черепи. Лусь, трісь! І ворога немає. А вже потім ця палиця, але оздоблена усіма коштовностями, стала символом влади. І самою владою водночас.
У правій руці – булава, кулею прихилена здебільшого до правого плеча свого господаря-носія, головка її виступає трохи вище плеча. Як на парадній парсуні Богдана Хмельницького, першого українського гетьмана. Це, так би мовити, його офіційний портрет (чи, як у Квітки-Основ’яненка, патрет). Булава – незмінна. Без булави гетьмана ще не було. Без голови – траплялося, але щоб без булави… Ні, ні, такого й бути не може. В подібній позі з булавою біля правого плеча гетьмани Дорошенко, Брюховецький.
Правда, траплялося, що на своєму офіційному портреті гетьмани тримали булаву в лівій руці. Як хоча б Виговський, Тетеря, Орлик, Мазепа – і так, і так. А деякі гетьмани на своїх парсунах і взагалі без булави – Xaненко, Полуботок, Апостол… Але у всі часи гетьманства за булавою була видима і невидима черга. І боротьба була не на життя – на смерть.
А сьогодні булава – це всього лише сувенір. Така собі іграшка. Колись студенти, перед якими я виступав, подарували мені булаву – точна копія справжньої. Лежить у мене на шафі. Гляну… і що в ній такого-сякого? А скільки з-за неї було воєн, підступів, зрад. Всі поривалися до булави. Сиріч до влади.
Потім поривалися до папахи – висока хутряна чоловіча шапка з суконним верхом. Теж довгий час – символ влади, високої посади. (Вищі офіцери, генерали-маршали незмінно з’являлися перед нижчими лише в папахах.)
Сьогодні й папаха – архаїка. Символом влади стали на сотні тисяч доларів автомобілі. І рахунки в банках…
А виготовляли ж іноді булаву – м-м-м!!! Майстри від Бога. Не булава виходила, а – чудо! Диво мистецтва і влади водночас.
У серпні 1669 року турецьке посольство вручило гетьману Петрові Дорошенку привілеї і серед них булаву «турецької роботи, золотим яблуком вінчану, яке зроблено так, що світилося наскрізно, як чарівне тоненьке мереживо, а всередині у ньому грали райдужно промені від граней яхонта; рукоять була через полосу червлена, на протилежному кінці небесною блакиттю світило око бірюзи; по яблуку та рукояті йшли пояси, по них – одинадцять смарагдових іскрин…»
Ну як з такою булавою та не бути гетьманом!
У 2007 році московське видавництво «Вече» видало солідний том «Сто великих казаков». У книзі й справді наводяться біографії ста великих, знаменитих, видатних козаків Росії та України. Звичайно, видання дещо суб’єктивне – кого зарахувати до ста великих козаків вирішував – з особистих міркувань-симпатій – автор О. В. Шишов та згадане видавництво. Але на дев’яносто п’ять відсотків – плюс-мінус – список видатних підібрано правильно, тож ним і будемо оперувати.
Кого там не зустрінеш, починаючи з Іллі Муромця (особа його, правда, дещо нереальна, це швидше міф, легенда-переказ): Єрмак, Сагайдачний, Хмельницький, Кривоніс, Богун, Дорошенко, Разін, Данило Апостол, Булавін, Розумовський (їх, до речі, два), Залізняк, Пугачов…
А ще ж – Головатий, Краснов, Платов, Гладкий, Каледін…
…Павлов, Мамонтов, Корнілов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов (так-так, Михайло)…
І серед них – Іван Степанович Мазепа – так-так, той…
Згадали. І на тім спасибі, що серед ста великих козаків спом’янули нашого гетьмана, який у першій половині свого життя був справді видатним козаком. Та й ставши гетьманом, він не перестав бути козаком, адже народився і виріс у країні козаків.
Тож іще раз повторимо: Мазепа був видатним козаком. Таким же пізніше став і гетьманом.
Цитата перша: «Гетман Левобережной Украины. Человек, который в истории старой России стал одним из первых обладателей ее высшей орденской награды – Святого апостола Андрея Первозванного – и единственным среди награжденных орденом Иуды (мировая история ничего подобного не знает)».
Щодо ордена Іуди, то це елементарне хамство Петра I, який Україну обдурював стільки разів і такі криваві звірства чинив (хоча б у Батурині), що теж заслужив стати кавалером ордена Іуди, а заразом ще й орденом якогось кровопивці… Хай придумує для себе такий орденок – заслужив. Хоча б того ж Дракули.
Крім ордена Андрія Первозванного, гетьман Мазепа – кавалер ордена Білого Орла. Король Польщі Август II нагороджував цим орденом магнатів, які підтримали його на виборах, серед яких був і гетьман Мазепа.
На той час це найвища нагорода Польщі і мала вона одну ступінь. Являла собою медальйон із зображенням білого польського орла і девізом «За віру, короля і закон». Орден носили на стрічці білого кольору з червоними смужками, 1713 року стрічка стала синьою.
Крім того, Мазепа мав княжий титул – князь Священної Римської імперії, що його надав українському гетьману 1 вересня 1707 року австрійський імператор Йосиф I.
За даними Вікіпедії:
Про присвоєння титулу зроблено запис у реєстраційній книзі («Райхсадельсамт»), том II, князем Шемборном. Однак грамоту про присвоєння
