Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
Сосна палає, а Галя, певно, поумнівши, кричить-промовляє:
«Ой хто в лісі чує,
Нехай той рятує,
Ой хто дочок має,
Нехай научає…»
Та ще темненької ночі гулять не пускає… І правильно. Нічого з козаками темними ночами і лісами темними колобродить.
А більше дівчат мовби й не викрадали. Може, деінде, але не в Батурині. То чого ж пані Кочубеїха репетує, що хтось «похитив» її дщерь? Хай краще вдома тримає та гуляти до козаків не пускає оту дщерь, тоді й бевкати серед ночі у дзвін відпаде потреба.
Хтось, занепокоєний раптовим бовканням дзвону, бабу згадав… Оту, що якось до Батурина приперлася, ніким не кликана, не звана. Та й почала лякати люд православний, біду віщувати, лихо накликати:
– Спасайтеся, люди, бо лихо вам буде. Гряде до вас, вже в дорозі воно. Живе серед вас чоловік, котрий потай темної ночі пустить у дім ваш гада, і гад той вас усіх пожере, а дім ваш спопелить і в руїну його перетворить… Стережіться того лиходія! Він живе серед вас, чоловік той зовні, а в середині – диявол. Не дайте йому вас погубити!
Було й таке.
Не інакше, як лиха година занесла до Батурина ту бабу – навіщувала три короби жахів. Баба та… У батуринців тоді й волосся сторч на голові стало. А вона й щезла, баба та…
Стали батуринці гадати – хто ж вона така? З часом і забули. Дарма. Не інакше як відьма. Буцімто з Конотопа [4], бо там осідок відьомський та чаклунський.
А відьми, щоб ви знали – чаклунки, чародійки, чарівниці, обавниці, босоркині-потворниці – бувають родимі і вчені. Останні найбільше шкодять, бо свої знання набувають від старих чарівниць. Або й від самого чорта. Кому лихо піднесуть, а кого й застережуть від лиха. От і відьма, що в Батурин заникнула, зело вчена була. Правда, її роздивитися гаразд не встигли. Та і як її, лиху чарівницю, яка іноді й доброю буває, роздивишся, як вона на позір ні баба, ні дівка, ні жінка. А таке щось… Хоча може бути і бабою, і дівкою, і жінкою водночас. Як це їй удається? А дідько те знає! Відьми – вони на все здатні і все тямлять. Може бути така босоркиня і кралечкою, і потворою, може людиною бути, а може прибрати вигляд якоїсь тварі чи й речі із хатнього вжитку… А виявити відьму можна лише підсмажуючи молоко на сковороді. Чи поклавши на поріг розжарену підкову. Або й відварити у воді шматок сирого полотна з дев’ятьма застромленими шпильками… А найпростіше відьму так можна викрити. Спіймати її, до ніг каменюку важенну прив’язати та у воду її на глибоке й кинути… Втопиться, значить не винна, а випливе – вона, бісівка! Відьма клята… Але тоді, як вона, чортівка, з’явилася в Батурині, люди не встигли так зробити. А була вона ні баба, ні дівка, ні жінка… І краля, і потвора водночас… Та й почала пасталакати і своїм просторікуванням люд хрещений страхати. Про того чоловіка, який серед батуринців живе, та якось комусь дім відчинить і гада до нього впустить, а гад той усіх у домі тім пожере, дім спопелить і на руїну його перетворить… І всі-всі загинуть – і малі, і старі…
– Який чоловік? – встигли її запитати, а вона:
– От як гада у вашу хату впустить, так і взнаєте, який… Лихий та поганий, хоч і людської породи, а гірше біса…
Навіщувала таке, напророчила сім кіп лиха і зникла. Як зникла? А дідько його відає як… Відьми, щоби ви знали, можуть і невидимими ставати. А ще вони можуть ходити крізь стіну та воду, крізь дерево і в землю провалюватись, і в небо злетіти… А можуть на очах у якусь кішку перевтілитись – няв-няв, і щезла. А ще й туману можуть напускати… Або комусь на плечі – дядькові чи жінці – стриб! Перетворять такого й таку на коняку, коняка заірже і помчить геть з відьмою на собі… Ось так і в Батурині сталося. Настрахала бідний люд і зникла. Наче в повітрі, анахтема, розчинилася.
А в Батурині тієї ночі дак і не спали. Та і як ти заснеш, як вона лихо наврочила…
І зникла, як її й не було, дідько б її забрав!
Отаке якось у Батурині зчинилося, всі довго про ту відьму та її віщування згадували… А може, відьми – це вже потім засумнівалися, – не було, а все те… Все те чутки-плітки, пасталакання чиєсь?…
Але як забевкав тієї ночі знагла дзвін, переполошилися: а раптом то пророкування відьми з Конотопа збувається, га? Заходилися так і сяк гадати – чого це серед ночі, як на пожежу, на біду яку, дзвін забевкав? А раптом той чоловік лихий до когось уже гада впускає?
Гадали, гадали, а коли вже до Кочубеїв збіглися – розібралися, чого це дзвін бевкає. Виявляється, пан гетьман Мазепа, ловелас ще той, викрав серед ночі доньку Василя та Люби Кочубеїв, юну Мотроньку – дівча ще, як курча. А він, як той шуліка – налетів, схопив… Де таке чувано, де таке бачено! Калавур та й годі! А ще гетьман!
От пані Кочубеїха і веліла панові Кочубею, не чекаючи ранку – а раптом тоді вже пізно буде, пан гетьман встигне «пошкодити дщерь», – вдарити у дзвін у домашній церкві «на ґвалт», щоби всякий дізнався про їхнє «бідство».
Чарівник він лихий, Мазепа! Змій-спокусник!!!
Любов Федорівна, щораз сапаючи побільше повітря в легені – а воно в Батурині цілюще, – кричала й кричала про своє «бідство», ґвалтуючи народ, а на несміливе зауваження пана Кочубея: «Тихіше, рибонько, ще люди почують!» – відповідала: «А я й ґвалт для того зчиняю, щоби люди, хрещені та молитовні, чули, як пан гетьман свавільничає, здурівши на старості своїх літ! Та чужих дівиць викрадає серед ночі!..»
Батуринці були вкрай розгублені й добряче спантеличені. Одні не вірили, що таке можливе у світі білому, аби гетьман, сам гетьман, викрав серед ночі «дщерь» генерального судді, інші вже кляли пана гетьмана на чім світ стоїть! Та він же… Гетьман! А пан Кочубей – генеральний суддя. Разом з генеральним бунчужним, генеральним обозним, генеральним осавулом, генеральним писарем, генеральним хорунжим, належачи до генеральної старшини, входить до козацького уряду; після гетьмана він – ого-го який чин! Та де це чувано, де це
