Трагедія гетьмана Мазепи - Валентин Лукіч Чемеріс
У біографії Івана Степановича Мазепи є глава, названа істориками «Європейська «мазепіана».
«Любовно-романтичні пригоди» юного Мазепи почалися ось так. Коли Іван став покойовим у польського короля Яна Казимира й успішно розпочав свою службу, то в декого своїм успіхом почав викликати заздрість. Зокрема й у пажа короля Яна Пасеки. На цьому ґрунті останній законфліктував з Іваном Мазепою, який до всього ж ще й насмішкувато відгукнувся про юного пажа та його незграбне слугування. Ян Пасек підтримував у 1766 році таємні стосунки із конфедератами, котрі були чи не вороже налаштовані до короля. Яна Пасека арештували. І кинули до буцегарні. Вже на суді він заявив, що його обмовив покойовий Іван Мазепа, адже давно з ним ворогує. Пасеку вдалося переконати суд у своїй невинності. Коли він вийшов на волю, то в них знову виникла сварка, що закінчилася взаємними звинуваченнями й гучними ляпасами…
Пасек тоді вирішив помститися Івану Мазепі, гоноровитому, як він казав, «з ніг до голови козакові».
Ян Пасек мав деякий літературний хист, це й допомогло йому створити «любовно-романтичну історію», у яку буцімто потрапив Іван Мазепа. Для цього він вигадав роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського. Запідозривши зраду дружини, чоловік зі своїми слугами підстеріг юного Мазепу десь у темному місці, а далі…
Якщо вірити Пасеку, все відбулося так:
«…Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло. Руки зв’язали за спиною, а ноги підв’язали попід черевом коня. На коня, з природи прудкого, нагукали, вдарили батогами, зірвавши йому з голови ковпак, і стрілили над ним кілька разів. Перестрашений кінь погнався додому, як шалений. А треба було їхати через густі корчі, глід, ліщину, грушину, тернину, не простим шляхом, а стежками…
І треба було по дорозі часто схилятися, тримаючи віжки в руках, обминати небезпечні густі місця. Бувало, що гілка вдарить часом по голові й роздере одежу.
Отже, можна собі уявити, скільки дісталося поранень голому вершникові, беручи до уваги, що прудкий і переляканий кінь від страху й болю летів наосліп, куди його несли ноги, поки перелетів через ліс… Діставшись додому, увесь поранений, Мазепа почав кричати: “Варта!”… Вони не йняли віри, але нарешті його впустили, знеможеного й змерзлого, що майже не міг говорити».
Таку придибенцію Ян Пасек навіть сам придумати не міг – це було над його скромні можливості. Він її переписав з грецької міфології, використавши оповідання про міфологічного героя Іпполита. Той знехтував коханням мачухи і був нею за це безпідставно звинувачений, а відтак і безневинно покараний. Його прив’язали до колісниці, і налякані морським страховиськом коні понесли колісницю так, що вона розбилася, а нещасний Іпполит загинув… Легенда ця прадавня, її описав ще Еврипід (480–406 до н. е.) у своїй трагедії, а пізніше використав Сенека. Твори античних авторів були відомими в Польщі, Пасек, прочитавши про ту пригоду, переробив її, замінивши давнього грека ненависним йому Мазепою, якого мовби так покарали з допомогою коня, і пустив свій опус межи5 люди.
Першим вигадку Пасека підхопив польський мемуарист Еразм Отвіновський, додавши до неї низку вже ним вигаданих шокуючих деталей. У його «мемуарних спогадах» схопленого Мазепу-коханця вимазали чимось липким та обсипали…
Так-так, пір’ям – уявляєте? І написав мемуарист, що наляканий кінь поніс Мазепу прямо на ярмарок в якомусь там містечку України… Французький посол підхопив вигадку і додав до неї ще й свої «шокуючі», але ж такі розвеселі – ха-ха-ха! – деталі.
І – пішла писати губернія! Автори переписували один в одного вигадану Пасеком придибенцію, незмінно додаючи до неї ще й свої «вражаючі деталі». Одним із перших у Європі цю вигадку підхопив пан Вольтер і повторив її у своїй «Історії Карла II».
У 1764 році в Амстердамі було видано художню книгу Андре Константа Дорвіля «Пригоди д’Азема», де йшлося про героя-коханця, в образі якого вгадувався легендарний Мазепа.
Майже через століття, у 1818 pоці, знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відоме оповідання:
…Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутив
Тугим ремінням і пустив…
Свисток, батіг… і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг.
Вперед, вперед! Скажений рух —
Куди, не бачив я нічого…
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло
Для диких сил було, мов пух…
Молодий Мазепа, меткий і тямковитий, міг би зробити пристойну кар’єру при дворі польського короля Яна Казимира, принаймні почав її успішно і швидко виявився у числі кращих, але…
«Як журавля по весні тягне в рідні краї, так і мене потягло на Україну, – зізнаватиметься потім. – Все-таки Польща була мені чужою, та й польським паном – для українців ляхом, – я не хотів ставати. Може, кров предків у мені озвалась, а тільки кинувши нагріте місце при королівському дворі, подався я в рідні краї…»
У 1669–1681 роках служив у гетьмана Лівобережної України І. Самойловича та гетьмана П. Дорошенка. В Чигирині, першій столиці Гетьманщини, Мазепа почав службу на посаді хорунжого надвірної хоругви, тобто гетьманської гвардії. (У ті часи, в XVII–XVIII століттях в козацькому війську на Україні, хорунжий – особа, яка входила до складу генеральної старшини, виконувала функції інспектора військової справи і певною мірою – ад’ютанта, охоронця особи гетьмана.)
На той час він уже був досвідченим і як політик. Вже тоді прославився як меценат, жертвував на православні церкви і храми великі кошти, будував нові церкви і храми, що стоять і нині.
Цитата друга: «Ивану Мазепе приходилось защищать свой пост не только от «доброжелателей Москвы», но и от самозванцев. В 1692–1695 годах ему пришлось воевать против отрядов «ханского гетманчика» Петрика. Это был авантюрист, претензии которого на украинское гетманство поддерживал правитель Крымского ханства. В итоге четырех лет междоусобной борьбы незадачливый Петрик был разбит». (Це й справді був авантюрист, ставленик султанської Туреччини. Спершу був старшим писарем Генеральної військової канцелярії, у 1691 році втік у Крим, де через рік уклав фіктивну, по суті, угоду про перехід Лівобережної України під владу султанської Туреччини і невдовзі оголосив себе «гетьманом». Водив в Україну кримські і татарські розбійницькі орди, був розбитий
