Джен - Петро Немирівський

— Я вже не хочу бути музикантом, не хочу бути поп-зіркою, — тихо промовив Френсіс. Потім, озирнувшись на всі боки і впевнившись, що окрім нас в кабінеті нікого немає, зашепотів. — Знаєте, що зі мною нещодавно трапилось? Місяць тому я… бачив свого святого — святого Франциска, на честь якого мене назвали. Коли я був маленьким, бабуся Ванда мені багато розповідала про святого Франциска. І я його нещодавно побачив. Це сталося вночі. До моєї кімнати влетіла вогняна колісниця, запряжена трьома білими кіньми, і у палаючій кулі я розгледів свого святого. Він був у рясі, підперезаний мотузкою, і босоніж. Він благословив себе хрестом — ось так, — Френсіс перехрестився. — Святий сказав, що чекає на мене, що я маю слідувати за ним.

З подиву я відкрив рота. Мимоволі пригадав репродукцію якогось католицького святого, що висіла в його кімнаті серед бандитських плакатів.

— Не знаю, докторе, чому, але з тих пір я відчуваю себе винним у всьому.

Я — найстрашніший на землі грішник. Мені дуже погано… Ну чому мене не запроторили тоді до в’язниці? Чому мені дали лише рік умовно? — він міцно стиснув кістляві кулаки.

— Чекай-но, Френсісе, чекай. Ти ніякий не злочинець. Це ми всі злочинці, якщо дозволили такому трапитись із тобою. А ти ні в чому не винен. Так, ти брав участь у пограбуванні квартири, але ж ти сам мені колись казав, що стояв на шухері і навіть достеменно не знав, що ту квартиру збиралися грабувати.

  Киваючи головою мені у відповідь, але явно не слухаючи мене, він навіщось почав закочувати рукав своєї чорної футболки. Потім щось вийняв з кишені своїх широких джинсів. Я не встиг роздивитись, що то було. Через мить щось клацнуло і в його руці блиснуло лезо ножа.

— Я винен і заслуговую на це! — витягнувши вперед оголену ліву руку, він раптом почав краяти її ножем. — Отримуй, mother-fucker!

Кров приснула на його чорну футболку, потекла на джинси.

В мене запаморочилося в голові.

Таємну кнопку тривожної сигналізації, що була вмонтована у стіл, я тиснув щосили, подумки лаючи себе, що досі жодного разу не спромігся перевірити, чи працює вона. «Де ж поліція? Чому так довго?!»

— F-fuck, f-fuck! — волав Френсіс, сіпаючи головою. Він вже не різав собі руку, а дивився, як стікає кров. На його обличчі грала якась буйна, радісна посмішка.

У крові були його ніж, хрест, навіть борода.

«Що ж робити, де ж та бісова поліція?!»

… Грюкнули навстіж розчинені двері кабінету. Увірвалися двоє поліцейських зі шпитальної охорони.

— Не рухатись! Всім залишатись на своїх місцях!

Миттєво Френсіса звалили на підлогу, на нього зверху всівся один з копів, завів йому руки за спину і вдягнув кайданки. Інший коп, схопивши хлопця за волосся, міцно притиснув його обличчям до підлоги. Чорна футболка Френсінса швидко покрилася плямами крові. Руки копа, кайданки теж були у кривавих плямах.

— Докторе, ви в порядку? — спитав мене третій поліцейський. Він підняв ніж з підлоги і, витягнувши з кишені невеличкий целофановий пакет, розкрив його і поклав туди ніж.

— Так. Все о’кей, — відповів я, уважно розглядаючи ідеально круглу червону прим’ятину від кнопки на своєму вказівному пальці.

Копи підхопили Френсіса під пахви і поставили на ноги.

— Можна вести його?

— Так, можна вести.

— Куди його? В «Психіатричну швидку»?

— Так.

— Ідемо, хлопче.

Френсіс смикнувся кілька разів, йому було явно незручно в такому положенні — руки за спиною, ще й у кайданках.

— Нумо, тихо, хлопче! Іди-но спокійно, — наказав один з поліцейських і з тиском схилив голову Френсіса вперед.

— А-а…

***

Його відвели до «Психіатричної швидкої». Там зробили укол. А потім відправили до «гнізда зозулі» шпиталю в Мангеттені, де є спеціальне відділення для пацієнтів, які мають відкриті кримінальні справи — Френсіс все ще знаходився під наглядом прокуратури, відбуваючи рік умовно.

***

— В якому він шпиталі? — спитала Джен, розглядаючи своє прекрасне обличчя у люстерко косметички.

Її повіки блищали і грали сріблястими блискітками, на довгих віях лежав густий шар туші. Вона була у довгій бузковій сукні в талію. Судячи зі всього, збиралась на якесь паті.

— Що ж, в цілому картина мені зрозуміла: хлопчина не витримав стресу, змін, — продовжувала вона, коли ми в її кабінеті готувались до наради персоналу клініки, де я мав представляти справу Френсіса.

А я, склавши долоні між своїх розсунутих колін, сидів на її «психотерапевтичній» кушетці для пацієнтів.

— Забагато хороших подій звалилося на твого Френсіса в короткий термін. До хорошого теж треба звикнути. А він виявився не готовим до цього. Це по-перше. По-друге, Френсіс почав курити марихуану, а трава, як відомо, у деяких людей викликає галюцинації. Ну і наостанок: його психіатрична хвороба теж не стоїть на місці, а розвивається. Ось тобі і відповідь на питання, чому в нього стався нервовий зрив і чому він різав собі руки. А ти, Вікторе, зробив усе правильно, не розгубився, відразу ж викликав поліцію. І не дорікай собі ні в чому, ми, психотерапевти, всього передбачити не в змозі, — вона закрила косметичку.

— Так-так, все правильно: стрес, трава, галюцинації, хвороба. Але, може … Може, він дійсно вірить у Бога? Може, лише зараз, ставши вільним, опинившись серед нормальних людей, котрі про нього хоча б трошечки піклуються, він нарешті відчув в собі Бога? Відчув якесь каяття, відчув себе винуватим? Захотів покаятись за свої нехай і дрібні грішки, які в його очах зараз набули великого значення? — я дивився перед собою, де на підлозі наче з’являлися і розпливались якісь темні плями.

Джен похитала головою:

— Вікторе, тобі буде важко працювати із психічно хворими. Ти копаєш дуже глибоко. А це небезпечно — и не лише для психічно хворих, але й для психічно здорових.

Вона піднялася, даючи зрозуміти, що супервізія закінчилася. Позирнула на свій золотий годинничок на руці:

— Все, сподіваюсь, ми з тобою достатньо детально обговорили цю історію.

Одначе я залишався нерухомим.

Мене душили ревнощі: от зараз вона піде — у своїй чарівній сукні, у туфлях на високих підборах, вся в блискітках — до