Джен - Петро Немирівський

Петро Немировський

ДЖЕН

Переклад Ірина Гаркуша

Повість

Глава 1

— Ось ваш кабінет, заходьте, — сказав завідуючий психіатричною клінікою, пропускаючи мене вперед. — Телефон, копм’ютер, два крісла: одне для вас, інше для пацієнта. Якщо хочете, Вікторе, можете переставити стіл, як вам буде зручно. Але лише таким чином, щоб у випадку надзвичайної ситуації був вільний доступ до дверей, щоб пацієнт не міг заблокувати вам вихід. До речі, в столі знизу, ось тут, бачите, є кнопка тривожної сигналізації. Перевірте, чи працює вона. У нас тут загалом безпечно, але все ж таки застережних заходів треба дотримуватись. Психіатрична клініка — треба бути готовим будь до чого.

— Так-так, розумію. Я ж не новачок, вже маю невеличкий досвід в цій галузі: рік працював в амбулаторній клініці у Гарлемі, а минулу інтернатуру проходив у психіатричному відділенні шпиталю «Лінкольн», надивився і там на різне, — відповів я, оглядаючи свій новий кабінет, де мені доведеться працювати.

Я зняв трубку телефона, щоб пересвідчитись, що він підключений; потім відкрив і закрив верхню шухляду столу.

— Ручки, папки, загалом всю канцелярію візьмете у секретарки, — пояснив завідуючий.

— Дякую, — відповів я, сідаючи у чорне крісло з високою спинкою.

Натиснув важілець під сидінням, щоб відрегулювати висоту.

— Ви вже налаштовані приймати пацієнтів? — пожартував завідуючий.

Несподівано двері розчинилися, і до кабінету зайшла…

— Вікторе, дозвольте рекомендувати вам міс Дженніфер Леві. Вона буде вашим супервайзером протягом року, — промовив завідуючий.

Я встав з крісла і зробив крок назустріч жінці — невисокій на зріст, у білім лікарськім халаті, у червоному капелюшку з козирком, з-під якого вилося неймовірно красиве чорне волосся. На вигляд їй було років сорок, може трохи більше. Я простягнув руку, відразу засумнівавшись, чи правильно вчинив, — чи можна незнайомому чоловікові, не єврею, потискати руку ортодоксальній єврейці? Але рукостискання відбулося, її маленька ручка пірнула в мою долоню і миттєво з неї вислизнула.

— Дженніфер — психотерапевт із багаторічним стажем. Впевнений, ви з нею спрацюєтесь і наберетесь від неї безцінного досвіду, — сказав завідуючий.

— Звичайно, спрацюємось. Правда ж, Вікторе? І кличте мене просто Джен.

***

Якби я був професійним письменником, то, мабуть, саме так почав би описувати події, які зіграли насправді фатальну роль в моєму житті. Але, на жаль, мої літературні здібності вельми посередні.

 Колись я скінчив коледж, факультет Бізнесу і Менеджменту, після цього працював у кількох фірмах. Але я ніколи не любив свою професію, незалежно від зарплатні та бонусів, які там у мене були. Вірогідно, це було однією з причин, чому я почав проводити доволі багато часу в барах і непомітно для себе почав зловживати алкоголем.

На відміну від мене, моя дружина відразу правильно обрала для себе професію програміста, швидко отримала підвищення до посади менеджера в їхньому відділі. Вона хотіла народити дитину, купити дім, словом, робити все, що необхідно для створення нормальної щасливої родини. Однак всередині мене щось цьому противилось. Мене часто звільняли з роботи або я йшов сам. Через це в родині почалися серйозні суперечки, ми з дружиною постійно сперечалися і сварились через будь-яку дрібничку. Зрештою, ми розлучились.

В день розлучення я не тямився від гніву на себе і на весь світ. Проковтнувши пляшку горілки, я повіявся тинятись по місту, задаючи собі одні і ті ж самі питання: Хто я? Чи знайду я колись своє покликання? Що робити далі?

Не пам’ятаю вже, як я опинився перед будівлею Нью-Йоркського університету. Великими золотавими літерами на білій мармуровій дошці, що висіла на стіні будівлі, було написано назви наук, яким в цьому університеті навчають: «Право. Богослов’я. Психологія і психотерапія».

«Це саме те, що тобі потрібно!» — сказав мій внутрішній голос.

… Навчальна програма на рівеньмайстра була розрахована на чотири роки, але я вирішив докласти всіх зусиль і в пришвидшеному режимі закінчити її за три. В межах програми обов’язковим було в тому числі і проходження інтернатури в різних психіатричних лікарнях. Для економії своїх сил і часу я залишив роботу, винайняв маленьку квартирку на околиці міста і жив у борг, взявши в банку велику позику.

Цього разу я не помилився: за два роки я жодного разу не пожалкував про те, що вирішив стати психотерапевтом. Здавалося б, такий простий крок, але скільки знадобилося років, щоб його зробити!

Ось, власне, коротенька передісторія моєї появи в амбулаторній психіатричній клініці шпиталю в Брукліні, де я мав проходити рік інтернатури і де я зустрів Джен.

Глава 2

Для початку Джен запропонувала мені ознайомитись з іншими психотерапевтичними відділеннями. Окрім амбулаторної клініки в шпиталі було відділення «Психіатричної швидкої допомоги», а також психлікарня, яку самі хворі жартома називали «ку-ку хауз» [1]. За словами Джен, кожному психотерапевту корисно знати, так би мовити, коловорот пацієнта: яким чином він потрапляє зі «швидкої» до психлікарні, а потім — і до амбулаторної клініки. До того ж Джен збиралась у відпустку з нагоди прийдешніх осінніх єврейських свят. Вона замовила відпустку заздалегідь і тепер не хотіла, аби за її відсутності я валандався без діла. Тому я відправився до відділення «Психіатричної швидкої».

Хворих туди зазвичай привозять в машинах, і доволі часто — в супроводі поліції. Але не все там аж так жахливо, не все. Деякі пацієнти поводяться тихо: лежать на ліжках або сидять в кріслах в очікуванні, коли їх викличе черговий лікар і вирішить, куди їх відправити далі. Зрідка тих, хто потрапив до «Психіатричної швидкої», після огляду чергового лікаря відпускають на всі чотири сторони.

Буває так, що туди приходять добровільно. Пам’ятаю одного такого добровольця. Темношкірий хлопець атлетичного складу прийшов і зізнався, що його ворожість до колишнього чоловіка його теперішньої подружки сягнула критичної позначки. Бажання його вбити стало ідеєю фікс. Він легко може дістати пістолет. Але не бажає через цього «придурка» сідати у в’язницю. Попросив у лікарів заспокійливих пігулок і щоб його на деякий час «закрили».

Жовна набухали на його вилицюватому неголеному обличчі. Мене ж вразив тон його голосу — рівний, майже льодяний, і дуже повільний темп його мови…

А ще прийшов, пам’ятаю, тихий такий пуерторіканець років шістдесяти. Сказав, що хоче вкоротити собі віку. Мовляв, вже не може справлятися з життєвими проблемами, що звалились на нього: постійними звільненнями, хворобами,