Джен - Петро Немирівський
— За це ти так не любиш свою матір?
— Матір? Через неї я тинявся по притулках і чужих домівках. Через батька і через неї… — насупившись, він стиснув у кулаку кутик ковдри. Ніхто не знає, що зі мною робили в тих прийомних родинах. В одній домініканській родині було дві сестри, старші за мене на три роки, мені тоді було тринадцять. Ці суки з довгими руками і жирними дупами прив’язували мене до ліжка, знімали з мене штани і знущалися над моїм «здорованем», — він схилив голову, вказуючи вниз, поміж своїх розставлених ніг. — Тягнули його, лили на нього якусь смердючу рідину. А коли приходив їхній батько, вони жалілися йому, що начебто я їх мацаю, і мене наказували. Я нікому не розповідав правду, боявся, що мене віддадуть до ще гіршої родини, — він шморгнув носом, готовий ось-ось розрюмсатись. — Одного разу я заліз на дах будинку, хотів стрибнути, щоб розбитися на смерть…
Зараз цей грізний Френсіс, цей вже майже король однієї із самих кривавих молодіжних банд Америки, був схожий не безпомічного хлопчика, у якого чомусь виросли вуса та борода.
Раптом за стіною залунали звуки музики — хтось грав на піаніно.
— Рональд. Він нещодавно тут оселився і припер із собою електронне піаніно.
Дослухаючись до мелодії, Френсіс закрив праве око, а ліве вирячив так широко, що брова над ним помітно вигнулася:
— От довбень, хто ж так грає Моцарта?
— Ти вмієш грати на піаніно?
— Так. У школі, де я вчився до дванадцяти років, у нас був клас музики. Я проводив там за піаніно весь свій вільний час. Я навіть грав у шкільному оркестрі. Шкода, що в нас було тільки піаніно в класі, бо я завжди мріяв зіграти на справжньому концертному роялі. Вчитель казав, що я геній і стану зіркою. Це найкраще, що було в моєму житті. Але потім матір посадили за проституцію, мене з тої школи забрали і віддали до притулку…
А за стіною хтось грав на піаніно.
— Постривай, — я дістав з кишені мобільник та подзвонив. — Джеймсе, ти не проти, якщо я зараз під’їду до тебе з одним хлопчиною?
Сховавши мобільник, я застібнув блискавку своєї куртки:
— Нумо, друже, поїхали до справжнього короля.
***
З чорношкірим Джеймсом я був знайомий майже два роки — у клініці Гарлема лікував його дружину Маргарет від депресії, в якій вона перебувала після самогубства її сина. Джеймс був старший за свою сорокап’ятирічну дружину на шістнадцять років, але виглядав ще молодцювато: стрункий, підтягнутий, словом, у відмінній формі. Мені імпонувала його манера вдягатись таким собі стилягою тридцятих років минулого століття — він віддавав перевагу фасонним піджакам з накладними кишенями, вільним сорочкам зі стоячим комірцем і блискучим туфлям із вузькими носами.
Та воно й зрозуміло — Джеймс працював у сфері шоу-бізнесу, до того ж, не просто працював, а майже тридцять років був власником студії звукозапису Magic Music Corp. Колись записував музику на вінілові платівки, а зараз — на компакт-диски та в електронному вигляді.
Джеймс любив різну музику, аби це було, як він казав, «гуд продакт» (гарний продукт). Записував джаз, спірічуелс, рок, фолк. Скрізь на стінах його студії висіли вінілові платівки, які колись були записані ним і отримали нагороди.
Яйцеголовий, з дрібними чорними пружинками волосся, високий, з розхристаними фалдами розстібнутого піджаку, Джеймс ходив, пританцьовуючи, широкими коридорами і залами студії, наче шоумен. Тут же він вів і школу звукозапису, навчав бажаючих працювати на цій диявольськи складній апаратурі вартістю, за його словами, два мільйони доларів. Але справжньою гордістю Джеймса і його студії було королівське фортепіано — великий чорний рояль, і не просто рояль, а король роялів — фірми Steinway & Sons.
Як я вже казав, із Джеймсом я познайомився завдяки його дружині, яка після самогубства сина була у такому шоці, що безупинно їла, геть втратила сон і навіть почала галюцинувати. Джеймс сам привозив Маргарет до клініки на сеанси, терпляче чекав її в залі, виявляючи неабияку турботливість.
Маргарет була в нього третьою дружиною, не рахуючи численних минулих коханок; спільних з нею дітей в них не було. Маргарет не була красунею, а після трагедії із сином геть втратила жіночу привабливість і зовсім припинила стежити за собою. Але Джеймс, попри все це, був їй шалено відданий.
Через рік після трагедії Маргарет почала поступово приходити до тями, навіть іноді посміхалася. Вона була однією з перших і найуспішніших моїх пацієнтів. Моя інтернатура на той час вже закінчилась, але зв’язок ми зберегли. Іноді дзвонили одне одному. Зрідка я заходив до Джеймса на студію. На знак подяки за мою допомогу, не дивлячись на повну відсутність в мене музичного слуху і голосу, Джеймс наполегливо пропонував мені записати в нього сольний концерт, навіть був ладен безкоштовно забезпечити мене хором та інструментальним акомпанементом.
… Отже, ми із Френсісом — у студії Джеймса. Спитали у секретарки, де маестро, і пішли до зали.
Джеймс знаходився у кімнаті звукозапису, за величезним пультом. Ще два хлопчини років двадцяти, у навушниках, сиділи за тим же пультом, натискаючи якісь кнопки і рухаючи важільці.
— Стоп! Стоп! Ван секонд! — командував Джеймс. Побачивши мене, вітально кивнув і жестом попросив зачекати.
Ця кімната була відокремлена від зали товстим склом. А в залі грав джаз-банд. Я запропонував Френсісу присісти на стілець. Жодним чином не очікуючи опинитись у справжній студії звукозапису, та ще й у супроводі самого «ку-ку лікаря», ошелешений Френсіс слухняно сів.
Коли запис було скінчено, ми із Джеймсом пішли до нього в офіс. Я поцікавився, як справи у Маргарет і взагалі що в них новенького. Потім спитав, чи не може він взяти Френсіса до себе в учні:
— Гарний хлопець. Любить музику, колись грав на піаніно. Зараз ніде не працює
