Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка

Софія Володимирівна дрімала в кріслі, раз у раз припіднімаючи

повіки і дивлячись у вікно, за яким мирно падав сніг. Аж під ранок

якийсь рух за вікном змусив її розплющити й протерти очі. Темна

постать на мить вигулькнула біля ліхтаря і зникла. Тепер можна йти

спати, все гаразд.

Весь наступний день бабця картала себе за те, що не подзвонила

в поліцію. Власне, такі думки в її голові чергувалися зі впевненістю,

що все вона робить правильно. Бо й справді – не треба заважати чу-

жому коханню і чужому життю. В цьому, напевно, й полягає велика

мудрість. Щось підказувало старій, що ввечері знову має щось від-

бутися. І вона не могла дочекатися того моменту, коли знову сяде в

крісло і зможе спокійно спостерігати.

Скоро мала прийти Мая й принести молоко. Негоже, аби в дворі

не було навіть стежки, тому пані Софія взяла березовий віник, одя-

глася якнайтепліше і вийшла підмітати доріжку. Напевно, мало в сві-

ті є таких приємних речей, як відгортання м’якого, ще зовсім свіжого

снігу! Вже майже перед хвірткою, розвеселіла й бадьора, Софія Во-

лодимирівна побачила, як хтось присів біля вуличного ліхтаря, а по-

тім рвучко піднявся й побіг чимдуж за ріг. Стара вийшла на вулицю

й ще встигла вхопитися поглядом за темний силует, котрий стрімко

віддалявся. Значить, він приходив вдень! А вона могла й цілісіньку

ніч прождати біля вікна, якби не помітила, що він був зараз! Бабця

почала підмітати тротуар на вулиці, підійшла до ліхтаря, зробила ви-

гляд, ніби щось підіймає з бруківки, а сама швидко сховала згорток

до кишені куртки.

Це знову був лист, проте не так охайно запакований – одразу ви-

дно поспішну чоловічу руку. Пані Софія розпакувала його у вітальні

й швиденько прочитала. Він був зовсім коротким:

«Привіт, Марійко!

Радий почути тебе, тобто прочитати. Мені приємно, що ти любиш

26

мене. І я тебе люблю, повір. Мені й справді треба втікати звідси і з дня

на день я це зроблю – тільки-но отримаю фальшиві документи, котрі

для мене робить один старий приятель.

Я вчора був біля твого будинку. Дивився на тебе, ти розчісувала

волосся. Я не міг там довго стояти, але в ті хвилини, поки дивився

на тебе, я був щасливим. Той мій погляд був, як обійми. Прощальні

обійми.

Ще не знаю куди саме я поїду, в якому місті і в якій країні житиму,

але я згадуватиму тебе весь час. Ти – прекрасна. Цілую. Люблю. Про-

щавай.

Твій Ігор».

Софія Володимирівна аж образилася на того невідомого Ігоря за

такий короткий лист. Її уява малювала собі щось дуже романтичне і

повне освідчень, а тут – лаконічно і стримано. Ох, ці чоловіки!

На цих думках в гості таки приперлася Мая. Того разу вона заси-

ділася в старої незвично довго – години на дві, аж стемніло надворі.

А листа треба було покласти на місце якнайшвидше, аби та Марія

знайшла його в разі потреби, як свою єдину, хоч і не багатослівну,

але розраду і втіху. Врешті й незвично багатослівна нині Мая пішла,

а після прощання з нею Софія Володимирівна вибігла на вулицю, на-

віть не одягаючись, і вклала згорток до сховку.

Жінка з’явилася перед північчю. Старенькій чомусь здалося, що та

вже нічого не боїться. Принаймні підійшла Марія до ліхтаря впевне-

ним кроком, не озираючись і не сутулячись, потім присіла, намацала

рукою згорточок, піднесла його до губ і поцілувала. На мить світло

ліхтаря освітило обличчя таємничої жінки і Софії Володимирівні на-

віть здалося, що на ньому майнула тінь щасливої усмішки. Марія під-

велася й подалася геть.

Минув день. Стара чекала вечора. Так само, як і вчора, перед пів-

ніччю зі снігу й темряви з’явилася жінка. Вона йшла впевнено, немов

до себе додому. Залишила пакунок у сховку і пішла геть. Теплі речі

для Софії Володимирівни вже лежали на табуреті поруч. Вона швид-

ко вдяглася й пішла за листом.

Спокійне й м’яке світло настільної лампи освітило аркуш, на якому

все тим же акуратним почерком з нахилом вправо було написано:

27

«Любий мій, рідний, дорогий!

Люблю тебе! Люблю! Люблю понад усе на світі!

Дякую за твій лист! Я щаслива, що у тебе все гаразд. Слава Богу,

що тебе не впіймали і ти житимеш на волі. Я вірю, що все в тебе буде

добре.

Я постійно думаю про тебе. Постійно-постійно. Я не хочу мири-

тися з думкою, що ми більше не побачимося. Мені було так добре з

тобою! Так неймовірно добре! Я постійно згадую ті наші хвилини,

нашу осінь. Я б хотіла все-все ще раз повторити.

Ти написав, що любиш мене. Я мільйон разів вдивлялася в це сло-

во, перечитувала його, цілувала. Я обцілувала весь твій лист. Ти та-

кий хороший... Знай: Ти – найрідніша моя людина, най-найрідніша.

Ти приходив дивитися на мене... Милий... Як би я хотіла обійняти

тебе, поцілувати! Пригорнути, зігріти! Я кохаю тебе!

Хай все тобі вдасться! Я вірю, що ти зможеш-таки спокійно виїха-

ти з країни і щасливо зажити деінде! Напиши мені звідти, благаю! Я

буду молитися за тебе!

Люблю тебе до нестями, люблю, люблю.

Не забувай мене, не забувай, я люблю тебе!

Твоя, назавжди твоя Марійка

P.S. Я не хотіла, цього писати, але все ж напишу. Якби тобі захоті-

лося знову побути зі мною, то напиши мені, будь ласка. Я покину все

і приїду до тебе. І ми будемо щасливі. І ми будемо разом. Завжди. Не

треба прощатися. У нас все тільки попереду, я знаю!

Цілую! Цілую! Люблю! Твоя Марійка».

Старенька акуратно запакувала лист і віднесла його на місце, до

сховку. Тепер варто було чекати на новий виток, тож вона знову вмос-

тилася в крісло й виглядала з темряви чоловічу постать.

Тої ночі він так і не з’явився, хоч Софія Володимирівна прочекала

його аж до ранку. Потім спала до обіду, пообідала і, користуючись

вигаданим прийомом відгортання снігу, перевірила сховок. Пакунок

від жінки все ще був там, значить Ігор за ним не приходив. І знову

ніч перед вікном, але світло ліхтаря так і не вихопило жодного руху

на вулиці.

Наступної ночі під ліхтар знову прийшла жінка. Коли вона поба-

28

чила, що її пакунок з листом все ще лежить у сховку, то на мить аж

вклякла,