Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка
акуратним рухом сховала листа у потаємне місце й пішла геть.
Вона приходила й дві наступні ночі, а Софія Володимирівна мовч-
ки спостерігала за нею з темної кімнати. Чоловік не з’являвся і щось
підказувало бабці, що його на цій вулиці вже й не буде.
У четверту ніч під вікном старої знову з’явилася Марійка. Втом-
лено й приречено вона сягнула рукою до сховку й дістала звідти свій
же згорток, який ніхто не забирав. Вона якийсь час тримала його в
руках, потім поклала на місце, дбайливо, як дитину ковдрою, загор-
нула щілину снігом, аби ніхто нічого не помітив, встала, піднесла
очі догори, немовби чогось просячи, але там – біля ліхтаря – тіль-
ки закручувалися, як світлячки, маленькі сніжинки. Вона раптом
піднесла руку до рота і вкусила себе за зап’ястя: так, як це роблять
жінки, стримуючи крик оргазму або розпачу. І зникла. Серце Софії
Володимирівни стиснулося від побаченого і вона заплакала. Їй теж
невимовно хотілося, аби та жінка була щасливою, аби все у них ви-
йшло і вони колись зустрілися далеко-далеко, і ніколи вже не розлу-
чалися. Захотілося, аби на світі були ще осені, в яких ця пара разом,
в яких вони тримаються за руки, збирають листя і цілуються. Бабця
стала на коліна перед іконою в кутку кімнати й почала молитися за
щастя випадково підглянутого нею кохання.
Вона молилася й плакала всю ніч, згадуючи то почерк Марії, то
свою власну молодість і своє весілля, свої прекрасні осені й поцілун-
ки. Минав п’ятий день відколи чоловік не з’являвся біля ліхтаря. Со-
фія Володимирівна знала, що сьогодні вночі до сховку знову прийде
Марія, аби перевірити чи потрапив її лист до адресата.
Старенька вийшла на вулицю, забрала згорток, занесла його до
кімнати, розгорнула й спалила, аби навіть сліду не залишилося. Вона
розуміла, що це найкраща справа, яку можна зробити в цей різдвя-
ний вечір.
Грудень 2010, Вентспілс
29
СЮЇТА ДЛЯ ТРЬОХ СКРИПОК І
ФОРТЕПІАНО
ТАЄМНИЧА ОСІННЯ ФОТОГРАФІЯ
Здається, ту фотографію я не зможу забути ніколи.
Все трапилося восени 2008, вже точно й не пригадаю всіх деталей
– відомо лише, що то була виставка фотохудожників в одному з музе-
їв Ужгорода, так само не пам’ятаю того, хто мене, власне, туди запро-
сив, пригадую лише, що запрошення були настільки наполегливими,
що я не зміг відмовитися. Осінь була погідною, приємною, тому вбра-
ний я був досить легко, очікуючи на чудову прогулянку парком та на-
бережною Ужа, кожною клітинкою тіла намагаючись щонайближче
дістатися до сонячного проміння, вигрітися на тому осонні, як со-
нях чи кіт. Той необачно вибраний легкий одяг був моєю першою по-
милкою, бо впродовж трьох наступних днів я так і не зміг позбутися
відчуття холоду, дрижаки буквально пронизували все моє тіло, і від-
лік цього почався з тої миті, коли я безжурно проглядав виставлені
фотороботи і раптом наштовхнувся, наштрикнувся поглядом на фо-
тографію (розміром приблизно метр на метр), яка примусила мене
зупинитися і відчути всю ту небезпеку, яка чигає на кожного з нас у
тих невидимих місцях, де система дала збій і відкриваються двері в
питомо інший простір, в існування якого ми часто не віримо.
Можна по-різному назвати той стан, в який я потрапив, побачив-
ши ту фотографію – отетерів, остовпів, злякався, зацікавився, чи
30
радше все перелічене разом взяте. Я простояв перед тією фотокар-
тиною хвилин двадцять, кілька разів поривався йти, але все ж при-
мушував себе залишитися. Що такого було в тій картині? Зараз на-
певно сказати вже не можу, пригадую лише, що відчуття були такі,
ніби от-от щось має статися, має відбутися щось дуже важливе, і це
відчуття змушувало мене стояти й чекати, але – хвилина, три, п’ять
– нічого не змінювалося, з тої фотки ніхто так і не вийшов назовні, не
поворухнувся, навіть не підморгнув мені. Насилу відірвавши погляд
від чорно-білої знимки, я недбало, не звертаючи ні на що інше уваги,
поплентався до фуршетної зали, перекинувся там з кимось кілько-
ма словами, навіть виголосив якийсь жартівливий тост, але спокою
всередині мене не більшало, тож я притьмом забрав з гардеробу свій
наплічник і рушив додому.
Вечоріло, вулиці міста були майже безлюдними, лише в деяких
неосвітлених місцях набережної сиділи якісь закохані пари, охайно
й дбайливо закутані в темряву. Щомиті ставало все прохолодніше,
але того холоду я майже не відчував, бо всередині мене розростався
зовсім інший, льодовиковий холод, який, як це не дивно звучить, об-
пікав всі внутрішні органи і гнав мене вперед. Коли я заплющував
очі, то бачив ту фотографію.
Щось мало відбутися, але я ще не знав, що. Наступні три дні
роз’яснення не принесли, але додали три важливі деталі – три сни,
які спрямували моє бачення тої світлини в потрібному (сподіваюся!)
руслі. Спочатку переглянемо ці сни, а потім внесемо в кімнату нашої
розповіді фотографію, яка, повторюся, й досі не дає мені спокою.
Отож, заплющуємо очі й дивимося сни:
СОН ПЕРШИЙ
Її звати Маґдалена, його – Сашко. Обом їм по 24 роки, вже ось
три роки минуло з того часу, як вони разом, але все ще не побралися.
Маґдалена працює журналісткою в газеті, це якась зовсім тупорила
газетка, сон не такий чіткий, щоб у всьому розібратися, але вона на-
зивається чи то «Вісник української залізниці» чи «Ветеринарна по-
міч». Маґдалена працює в редакції вже два роки, прийшла сюди одра-
зу після того, як закінчила Могилянську школу журналістики, і зараз
31
веде рубрики «Актуальне інтерв’ю», «Собака – наш друг», «Пригоди
на колії», «Постільна білизна «Укрзалізниці» – шлях до щастя й само-
вдосконалення», «Ваша сучка – ваші проблеми» тощо.
Сашко ніде офіційно не працює, лише час від часу підробляє в од-
ній з радіо-таксівок, переважно його просять підмінити когось вночі
або в свята, тому такий підробіток неабияк ускладнює їхні й без того
розхитані стосунки з його маленькою Маґдушкою. Тому у
