Кілер. Збірка історій - Андрій Степанович Любка
ріжку своїм мобільним телефоном. Вона зніяковіло підійшла і спи-
тала:
– Може, зайдете? Я вас чаєм пригощу!
– Не треба, дитинко. Я твій троюрідний дядько, ми з тобою ніколи
не бачилися. Давай я тебе обійму...
14Хвильку завагавшись, Катя підійшла до мене, обійняла, і в ту мить,
коли обійми, наче міраж, мали зникнути, я швидко витягнув з кишені
свій швейцарський ніж і одним різким ударом вштрикнув його в сер-
це моїй королеві. Вона помирала всього кілька секунд – не встигла ні
скрикнути, ні промовити жодного слова, лише легкий трем пройшов
крізь її тіло й душа вилетіла в неозорі простори Всесвіту. Добре, що
було темно, і я не бачив її очей. Я не впевнений, що зміг би витримати
такий смертельний погляд.
Я відніс її легеньке тіло під міст і акуратно, майже ніжно, поклав
його там. Залишався ще один «нюанс». Володя, її односільчанин і
друг. Той самий, котрого я розпитував сьогодні вранці в студентсько-
му буфеті хімфаку. Мало того, що він всім міг розпатякати про нашу
зустріч, він міг ще й детально описати мою зовнішність.
Я повернувся до тіла Каті, попорпався в її кишенях, і в задній ки-
шені джинсів знайшов мобільний телефон. У ньому знайшов номер
аж двох Володь, але добре, що телефон мав фотокамеру, і обидва кон-
такти мали фото. Вибравши «свого» Володю, я написав йому таке
повідомлення з телефону Каті: «Привіт. Вийди, будь ласка, до мосту
перед гуртожитком, я хочу з тобою поговорити. Але нікому не кажи
– розмова таємна. Чекаю. Катя».
Хлопець вийшов з дверей гуртожитку рівно через дванадцять хви-
лин. Видно було, що він напідпитку. Ще на східцях запалив собі си-
гарету. З ним я вовтузитися не збирався, тому як тільки він увійшов
у темінь між дерев я зразковим, мабуть, ударом ножа повалив його
на землю і сам впав на нього. Хлопець ще дихав. Живих свідків за-
лишати я не збирався, тому завдав контрольного удару ножем в ді-
лянку серця і за якусь хвилину справу було вирішено. Відтягнув – бо
нести було важко – його тіло під міст і залишив неподалік від Каті.
Спустився до річки і вимив свій ніж, бо викидати його не хотілося
– швейцарський, як-не-як, та й на риболовлі ще не раз згодиться.
Вийшов на вулицю і попрямував додому. Вдома випив віскі, по-
курив і пішов до душу. Потім сів за столом і знову запалив цигарку,
почав розмірковувати. Отже, на моїй совісті вже два трупи. І це ще не
все. Адже ясно, що цей Володя як мінімум розказав про нашу розмо-
ву своїм співмешканцям по кімнаті, а це ще три особи, котрих треба
прибрати. Плюс Таня – офіціантка з «Венеції», бо вона могла поміти-
15
ти як я маніакально спостерігав за дівчатами в той вечір. Плюс так-
сист, який бачив, що я відмовився від машини одразу після того, як
дівчата вийшли з ресторації. Всього п’ять осіб. Крім того, друзі Каті
й Володі зараз піднімуть галас, міліція одразу знайде тіла біля гурто-
житку, а за якийсь короткий час підозра безсумнівно впаде на мене
і мене почнуть шукати. Доведеться рятуватися втечею, вбивати пе-
реслідувачів, переховуватися, грабувати магазини й людей для того,
щоб прохарчуватися, доведеться змінити зовнішність і купу іншого,
змінити, зрештою, все своє життя. А я цього не хочу.
Ви вже зрозуміли, що я – письменник. Для того, щоб одразу за-
цікавити читача, я придумав вбивство, але воно потягнуло за собою
ще одне, а потім на мене мала звалитися ціла купа пригод. А журнал
«Кур’єр Кривбасу» замовив мені оповідання, а не детективний роман.
Тому я маю вже зупинитися. І зупиняюся – крапка.
Варшава, 2010
16
СХОВОК ПІД ВУЛИЧНИМ ЛІХТАРЕМ
«Запам’ятай, добре запам’ятай, серце: повертаєш на Ботанічну ву-
лицю, проходиш рівно вісімдесят кроків, там між стовпом вуличного
ліхтаря і бруківкою знаходиш щілину. Це і буде наш сховок».
***
Зимові вечори закінчуються швидко, як шоколадні цукерки в
коробці. Починається ніч, западає темінь, яка стає ще темнішою на
фоні білого снігу. У такі вечори добре сидіти перед вікном біля теплої
батареї й читати. Або писати. Чи просто сидіти.
Софія Володимирівна сиділа біля вікна й читала. У кімнаті, як і на
вулиці, панував напівморок, і тільки навколо стола, вкритого жовтою
цератою, простір був теплішим, принаймні здавався таким, освіт-
лений старомодною настільною лампою. Старенька пані, котрій на
вигляд можна було дати років так 70-75, схилилася над пожовкли-
ми сторінками якоїсь товстої книги. Її сиві брови під окулярами раз
у раз то підводилися в подиві, то завмирали від очікування якоїсь
страшної речі. Старенька щокілька речень забирала з чола пасмо не-
слухняного волосся, відсьорбувала чаю з горнятка, і рука намацувала
на столі печиво.
Події в книзі розгорталися настільки драматично, що Софія Воло-
димирівна на якийсь час навіть забула про те, що хотіла випити чаю,
17
так і застигла: серед м’яких сутінків кімнати, біля вікна, за столом з
товстезною книжкою в одній руці й горнятком чаю в іншій. З усього
видно, що в книзі відбувалося щось направду вирішальне, вирішу-
валася чиясь доля чи навіть хід історії. Раптом на вулиці запалили
ліхтарі і від спалаху за вікном стара скрикнула та випустила чашку з
рук. Довелося відкласти книжку і почовгати до ванної кімнати за ган-
чіркою, щоб прибрати. Слава Богу, хоч чашка не розбилася, а тільки
відкотилася під стіл.
Нашвидкуруч закінчивши з цими недоречними клопотами, Софія
Володимирівна знову всілася в своє глибоке крісло і – перед тим, як
повернутися до книжки – на якусь мить зиркнула у вікно. Через за-
пітнілу шибу було видно тільки ліхтар, навколо якого вгорі, як на-
бридлива комашня, літали сніжинки, і вузьку вуличку, будинки й
паркани якої при цьому освітленні скидалися більше на театральні
декорації, ніж на щось справжнє. Раптом під ліхтарем щось завору-
шилося. Софія Володимирівна аж рота відкрила від несподіванки,
зняла окуляри з носа й протерла своєю хусткою. Потім придивила-
ся зосередженіше і таки побачила, що під ліхтарем навпроти її вікна
вовтузиться якась чорна фігура.
Ще навіть перший здогад не майнув
