Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд
Наступного дня ми зовсім не розмовляли. Одного разу перетнулися на кухні, але коли вона побачила мене, то одразу пішла до себе в кімнату. Ну й нехай. В мене теж не було бажання з нею спілкуватись.
Мені навіть стало байдуже на той проєкт, бо з нас не вийде хорошої команди. Наші шанси не перемогу просто мізерні.
Весь вільний час я проводив у своїй кімнаті. Коли мені було нудно, то я дивився на зірки, або читав про них якусь цікаву інформацію в Інтернеті. Навіть не знаю звідки в мене це дивне захоплення, проте саме коли я дивився на зоряне небо, то відчував себе щасливим.
В середу сестричці ж довелось зі мною заговорити. Її подруга була занепокоєна відсутністю Річарда, а я був єдиним, хто знав де він. Мія натягнула фальшиву усмішку й наважилась в мене запитати. Спочатку я хотів помучити її і не казати. Мене роздратувало те, що вона сказала, коли я запитав її про симпатію до Річа.
— Ну не на тебе ж мені западати! — випалила вона. Я міцно стиснув зуби. Що означає її відповідь?
Перед останньою парою я не витерпів і підійшов до Мії. Проєкт сам себе не зробить. Як би мені не хотілось, але нам потрібно його зробити, щоб не вилетіти з цього універу. Я вже навіть не говорю про те, щоб виграти.
— Сістер, притормози, — крикнув я їй вслід. Я помітив, як вона важко видихає і стискає кулаки.
Я підбіг до неї й вона обернулась до мене, склавши руки на грудях. На Мії була красива біла сукня в горошок. Дівчина була доволі низька на зріст, але в цій сукні вона виглядала вища. Підбори додавали їй ще близько 9 сантиметрів і вона майже діставала до мого плеча.
— Що тобі потрібно? — незадоволено промовила Мія. Я закотив очі й сперся рукою на стіну.
— Хочеш ти цього чи ні, але нам потрібно зробити цей клятий проєкт.
Мія хмикнула собі під ніс і щось пробурмотіла. Мені не подобалося, коли вона так робила. Я нахилився нижче і доторкнувся пальцями до її підборіддя. Ніжно й водночас владно.
— Що ти сказала? — запитав я.
Мені хотілось сказати щось більш агресивне, але я усвідомив, що ми знову посваримось і це не призведе до бажаного результату. Мія продовжувала дивитись на мене своїми бездонними голубими очима.
— З нас не вийде команда, Алексе. Я не зможу працювати з людиною, яка звинуватила мене в тому, що я маю на меті обманом привласнити собі чужі кошти. — Вона важко видихнула і попрямувала вперед, залишивши мене самого.
Знову наші розмови не призвели до чогось хорошого. Вона знову продовжить уникати мене і знову закриється, як та черепаха у свій панцир. Знову...
Пролунав дзвінок, а я продовжував стояти, як вкопаний. Чомусь, слова Мії мене зачепили. У мене зовсім не було бажання йти на пару, тому я попрямував на вихід з універу. Коли я хотів залишитись наодинці зі своїми думками, то їхав у спортивний комплекс. Бокс допомагав мені розслабитись. Інколи, я навіть брав участь в боях. Правда, батько був страшенно цим незадоволений і мені доводилось обманювати його. Проте, я не міг нічого з собою зробити. Мені частенько хотілось випустити пар.
Я припаркував своє авто поблизу й вийшов з машини. На вході мене зустрів охоронець. Він привітався зі мною і віддав ключ. Я піднявся на другий поверх і зайшов спочатку в роздягальню.
У своїй шафці я знайшов спеціальні боксерські шорти й рукавиці. Я швидко переодягнувся й попрямував на ринг. Зазвичай я тренувався щочетверга й щосуботи з тренером, але інколи я приходив сюди сам і гамселив грушу. Через пів години я вже лежав на матах повністю мокрий. Адреналін зашкалював. Я зняв рукавиці й важко видихнув. До мене прийшло усвідомлення, що я вчинив неправильно й доволі різко поводився з Мією. Мої звинувачення були безпідставні і я поводився як самозакоханий егоїст. Потрібно виправити цю помилку.
