Зіграємо в сім'ю, сестричко? - Соломія Даймонд
*Алекс
Я купив по дорозі великий букет різних квітів, бо не знав, які саме вона любить найбільше. Приємна продавчиня порадила мені взяти саме цей і я довірився її смаку.
Я викликав таксі й поїхав додому. На вулиці було вже доволі прохолодно й темно. Я закутався у свою джинсовку ще сильніше і глянув у вікно. Небо було таке красиве. Я замилувався ним і навіть не помітив, що таксі вже зупинилось біля мого дому.
Я розплатився з водієм і відчинив двері своїм ключем. В коридорі було доволі тихо. Я піднявся на другий поверх і побачив світло в кабінеті батька. З кімнати роздавався гучний сміх. Здається, це був голос Ксенії.
Я тихо пройшов повз і направився в кімнату Мії. Коли зайшов всередину, то зрозумів, що тут нікого немає. І де поділась моє люба сестричка? В будь-якому випадку я вирішив її дочекатися. Ліг на її ліжко й мою увагу привернув ввімкнений ноутбук. Моя цікавість перемогла і я заглянув у нього. Надіюсь, що вона не вб’є мене за це. Тут був якийсь файл під назвою «Поєднані дружбою». Я прочитав декілька рядків і зрозумів, що це якась книга. Якщо не помиляюсь, то це детектив... Мене справді зацікавив пролог і я вирішив читати далі. Мої очі бігали по рядках все нижче й нижче.
— Алексе, що ти тут робиш? — закричала Мія.
На ній був лише короткий білий рушник. З її волосся стікали крапельки води. Думаю, що весь цей час вона була в душі. Мої очі ковзнули донизу на її оголені ноги. Вона швидко підійшла до мене й закрила свій ноутбук прямо перед моїм носом.
— Що ти тут забув? — ще раз запитала вона. Я усміхнувся і глянув на неї знизу догори.
— Краще скажи чому ти не дала мені дочитати це захопливе чтиво? Мені було цікаво! Вони знайдуть якусь підказку в тому лісі?
— Ти читав мою книгу? — Я здивовано підняв брови вверх. То це Мія авторка? Я думав, що вона просто завантажила її й вирішила почитати. Я був вражений таким її захопленням. — Навіть не смій комусь розказувати про це! — погрозливим тоном сказала Мія.
— Чому? — Я справді цього не розумів. Навіщо це приховувати? Книга доволі непогана.
— Бо тому. Я не хочу, щоб хтось дізнався про те, що я пишу. Та й це повний відстій. Лише плід моєї хворої фантазії. — Цікаво, наскільки далеко може зайти її уява?
— А я так не вважаю. Доволі крута книга, — чесно сказав я.
— Ні. Алексе, будь ласка, я знаю, що ти ненавидиш мене, але хоча б раз не роби мені щось на зло. Не кажи про це нікому. — Вона поставила ноутбук на стіл і сіла поруч. Мія закутала себе в обійми. Місячне сяйво красиво світило на її оголені плечі. Я перевівся в сидяче положення.
— Гаразд, — здався я. — Я нікому не розповім про твоє хобі, але це справді класний детектив і думаю, що знайшлись би ті, кому захотілось його прочитати.
— Ти перебільшуєш. — Я лише заперечно кивнув. Сперечатися з Мією — це марна справа.
— Хтось ще знає про те, що ти пишеш? — поцікавився я.
— Ні. Я нікому про це не розповідала, — призналась Мія. — Це моя невеличка таємниця. Ти збережеш її? — В її очах я побачив страх. Чорт! Чому ця дівчина мене боїться? Вона справді вважає мене останнім покидьком? Можливо, я таки перегнув палку з тими обвинуваченнями.
— Я таємно від всіх беру участь в боях. Про це теж ніхто не знає. Навіть Річард. Якщо я видам твій секрет, то ти зможеш помститись і розповісти всім мою таємницю.
Навіть не знаю чому я розповів їй, але мені хотілось, щоб вона хоч трохи почала мені довіряти. Можливо, наші таємниці допоможуть нам зблизитись?
— Хіба це не небезпечно? Батько дає тобі замало грошей? — я усміхнувся на її питання.
— Я справді схожий на людину, яка потребує грошей?
— Чому тоді ти цим займаєшся? — запитала Мія, зморщивши ніс. Вона задумливо дивилась на мене й очікувала на відповідь.
— Я просто люблю бокс. Мені подобається змагатись з кимось. Я отримую від цього задоволення. — По виразу обличчя Мії було зрозуміло, що вона не поділяє мого захоплення.
— Але ж ти можеш постраждати! — Вона закусила губу і відвела погляд, бо зрозуміла, що її реакція була занадто емоційна.
— Ти б хвилювалась за мене під час боїв? — запитав я. Мені хотілось почути ствердну відповідь, але Мія лише заперечно похитала головою.
— Чого б це? Мені на тебе байдуже.
Проте, я не повірив жодному її слову.
— Чому ти взагалі сюди прийшов? — сестричка перевела тему. Я вирішив більше не заганяти її в глухий кут і закрив тему з нашими таємницями.
— Я хотів попросити пробачення за свою поведінку. Мої звинувачення були трохи перебільшені. — Я простягнув їй букет і її погляд трохи пом’якшився. Здається, я навіть побачив в її очах проблиски вдячності й радості.
— Трохи? — З нахабною усмішкою запитала вона, піднявши одну брову.
— Гаразд, Даймонд, я поводив себе як останній козел. Пробач мені, сестричко, — з сарказмом промовив я і цим мені вдалось розсмішити Мію. Я помітив, що її сміх дуже заразний і теж викликає в мене усмішку.
— Я подумаю над цим, — відповіла вона, вдихаючи аромат квітів.
— Ти справді ще думаєш? — Я розчаровано ліг на її ліжко. Чомусь мені здавалось, що попросити пробачення в дівчини набагато простіше.
— Ти ж сам сказав, що поводився як козел. Мені потрібен час, щоб пробачити тобі.
Мія знову здивувала мене. Раніше я дуже рідко просив у когось пробачення і ніколи нікому не був потрібен ніякий час на роздуми. Мені потрібно, щоб вона пробачила негайно!
Я потягнув її за руку і Мія пискнула. Її руки вперлись в мої груди. Я скористався моментом і почав її лоскотати. Мені знову захотілось почути її заразний сміх. Вона почала вивертатись з моїх обіймів і благати, щоб я припинив.
— Алексе, ну зупинись. — Її рушник почав спадати донизу і я зрозумів, що справді пора з цим закінчувати, інакше мені буде потім дуже складно покинути кімнату Мії. —Гаразд, я пробачаю тебе! — здалась вона.
Я опустив руки на ліжко. Мія все ще продовжувала лежати на мені. Її збите дихання лоскотало шкіру на моїй шиї. Вмить її усмішка зникла і вона швидко перекотилась на бік, відсторонившись від мене.
