Паперові міста - Джон Грін
— Бекка така довбеха, — сказав я, намагаючись втягнути Марго в розмову.
— Ага, — відказала вона, дивлячись у вікно. Її коси блищали в світлі фар зустрічних автівок. Я раптом подумав, чи не плаче вона, але відразу ж стало видно, що я помилився, бо Марго напнула каптур і дістала з торбинки «ключку».
— Гаразд, ми все одно повеселимося, — вигукнула Марго, зриваючи упаковку.
— А мені можна дізнатися, куди ми їдемо?
— До Бекки.
— Ох, — зронив я, зупиняючись перед знаком «стоп».
Поставивши авто на ручне гальмо, я хотів був сказати Марго, що негайно відвезу її додому.
— Ніякого криміналу. Слово даю. Треба знайти машину Джейса. Бекка мешкає на наступній вулиці праворуч, але він паркується десь в іншому місці, тому що її батьки дома. Пошукаймо на паралельній вулиці. Це перше, що на думку спадає.
— О’кей, — погодився я. — Але потім — додому.
— Ні, потім — пункти з другого по одинадцятий.
— Марго, це кепська ідея.
— Ти їдь уже, — сказала вона, і я послухався.
Ми знайшли «лексус» Джейса в глухому куті за два квартали від будинку Бекки. Я навіть зупинитися не встиг, а Марго вже вискочила з «ключкою» в руках. Вона відчинила дверцята «лексуса», сіла за кермо і почала встановлювати «ключку». А потім охайно зачинила двері.
— Цей дурник ніколи авта не замикає,— буркнула Марго, залазячи назад у мій мінівен.
Ключ від «ключки» вона поклала в кишеню. Потім розкуйовдила мені чуба.
— Пункт перший виконано. Тепер їдьмо до Бекки.
Дорогою Марго ознайомила мене з другим і третім пунктами плану.
— Геніально, — визнав я, хоча в нутрі у мене все вирувало від хвилювання.
Завернувши на вулицю, де мешкала Бекка, я зупинився неподалік її хати. Марго полізла за сидіння і повернулася з біноклем і цифровою камерою. Вона подивилася в бінокль, потім дала його мені. Я побачив, що в підвалі горить світло, але руху ніякого не помітив. Я взагалі дуже здивувався, що в цьому домі є підвал: майже на всій території Орландо копнеш — і відразу вода.
Діставши з кишені телефон, я набрав продиктований Марго номер. Один гудок, другий, потім сонний голос промовив:
— Алло.
— Пане Арингтон?
Марго хотіла, щоб подзвонив саме я, тому що мого голосу ніхто не впізнає.
— Хто це? І котра це година?
— Сер, думаю, вам слід знати, що просто зараз ваша дочка займається сексом з Джейсоном Вортингтоном у підвалі вашого будинку, — мовив я і повісив слухавку.
Пункт другий виконаний.
Ми з Марго вистрибнули з мінівена і, добігши до будинку Бекки, лягли на землю біля огорожі. Марго віддала мені камеру. Спалахнуло світло в спальні нагорі, потім на сходах, потім у кухні. А тоді нарешті й на сходах, що ведуть у підвал.
— Он він, — шепнула Марго.
Я зрозумів, про що вона, краєм ока помітивши, як з підвального вікна вилазить напівголий Джейсон Вортингтон. Він помчав через газон у самих боксерках, а коли наблизився до мене, я підскочив і сфотографував його, таким чином виконавши і третій пункт. Спалах камери, напевне, здивував нас обох, і якусь жахливу секунду Джейсон напружено дивився в мій бік, а потім кинувся в темряву.
Марго поторсала мене за холошу джинсів, і я опустив погляд: вона реготала як несамовита. Я допоміг їй підвестися, і ми побігли до авта. Коли я пхнув ключ у замок запалювання, вона сказала:
— Покажи фотку.
Я віддав їй камеру, і ми разом дивились на екран, буквально торкаючись головами. Побачивши бліде обличчя Джейсона Вортингтона, вочевидь шокованого, я зареготав.
— О Боже! — вигукнула Марго і тицьнула в екран пальцем. Напевне, Джейсон так поспішав, що не встиг заховати в труси Джейсона-молодшого, й у нас тепер було його цифрове зображення, яке можна буде демонструвати нащадкам.
— Це можна назвати прутнем, — сказала Марго, — так само як Род-Айленд можна назвати штатом. Може, він чимось там і знаменитий, але точно вже не великий.
Я знову глянув на будинок і побачив, що світло в підвалі більше не горить. І раптом зловив себе на думці, що мені трохи навіть шкода Джейсона: не пощастило йому з мікропрутнем і з геніально мстивою дівчиною. Але, з іншого боку, в шостому класі Джейс пообіцяв, що не заламуватиме мені рук, якщо я з’їм черв’яка, я з’їв, а він мені в пику дав. Тож я не дуже довго йому співчував.
Потім я повернувся до Марго: вона дивилася на будинок у бінокль.
— Тепер нам туди, — оголосила вона. — У підвал.
— Що? Навіщо?
— Пункт четвертий. Викрасти його одяг, на той раз як він спробує по нього повернутися. Пункт п’ятий. Залишити Бецці рибу.
— Ні.
— Так. Уже, — сказала вона. — На неї зараз там, нагорі, верещать батьки. Але чи довга буде нотація? Що вони їй можуть сказати? «Недобре кохатися в підвалі з хлопцем Марго». Вся нотація одним реченням може обмежитися. То треба поквапитися.
І Марго вистрибнула з машини з балончиком фарби в одній руці та з одним сомом у другій.
— Це погана ідея, — зронив я пошепки, але все одно пішов за нею, так само пригинаючись до землі, поки не дістався незачиненого підвального віконця.
— Я перша, — сказала Марго і полізла у вікно ногами вперед. Коли вона вже наполовину зникла в підвалі, я запитав:
— Може, я просто на варті постою?
— Ні, затягуй свою худу дупу сюди, — відказала вона, і мені знову довелося послухатися.
Я швидко зібрав увесь хлоп’ячий одяг, розкиданий на лавандовому Беччиному килимі. Джинси зі шкіряним паском, в’єтнамки, бейсболку команди «Дикі коти» старшої школи «Вінтер-парк», блакитну теніску. Коли я обернувся до Марго, вона тицьнула мені загорнуту в папір рибину і фіолетову ручку з блискітками, яку взяла у Бекки. І звеліла писати:
Послання від Марго Рот Шпігельман: вашу дружбу з нею згодували рибам[8].
Марго загорнула рибину в шорти і сховала її в шафу. Раптом нагорі почулися кроки, я поплескав Марго по плечу і витріщив очі. Але вона лише всміхнулася і неквапливо дістала балончик з фарбою. Я поліз у вікно
