Паперові міста - Джон Грін

Вона дістала з кишені шматок дроту і за хвильку відімкнула замок. На мене її майстерність справила належне враження.

Марго залізла на водійське сидіння і відчинила мені пасажирські двері.

— Допоможи, — прошепотіла вона.

Удвох ми підняли заднє сидіння. Марго кинула туди рибину, потім полічила до трьох, ми водночас випустили сидіння з рук, і воно розчавило рибину. Тельбухи луснули з жахливим звуком. Я дозволив собі пофантазувати на тему, як смердітиме в бездоріжнику після того, як він день постоїть на сонечку, і, визнаю, мене охопив захват.

Потім Марго попросила:

— Намалюй «М» за мене на даху.

Кивнувши, я виліз на задній бампер, нахилився і швидко вивів велетенську «М» на даху бездоріжника. Загалом я проти вандалізму. Але ще більше я проти Лейсі Пембертон — і це мене пересилило. Я зістрибнув з авта і побіг назад до мінівена. Поклавши руки на кермо, я побачив свого вказівного пальця — він був синій. Підняв його, показуючи Марго. Вона усміхнулася і показала мені свого синього пальця, а потім торкнулася ним мого. Я відчув дотик її ніжної синьої шкіри, і мій пульс відмовився сповільнюватися.

Після досить тривалої паузи Марго сказала:

— Пункт дев’ятий — центр.

Була 2:49 ночі. Ніколи ще в своєму житті я не почувався таким бадьорим.

6

Туристи в центр Орландо ніколи не ходять, бо там нічого немає, тільки декілька хмарочосів, що належать банкам і страховим компаніям. Вночі й у вихідні там узагалі не буває людей, хіба що купка жалюгідних відвідувачів якогось нічного клубу. Ведучи авто лабіринтом вулиць з одностороннім рухом, я помітив людей, що спали лежачи на тротуарі або сидячи на лавках. Марго відчинила вікно, і в салон повіяло важке тепле повітря — було якось не по-нічному гаряче. Вітер розкуйовдив її солом’яні коси, звіяв пасма на обличчя. Навіть незважаючи на присутність Марго, серед цих величезних, порожніх будівель я почувався самотньо, ніби прийшов кінець світу, а я вцілів, і світ тепер належить мені, цілий нескінченний світ — мій, і я — його дослідник.

— Ми просто катаємося? — поцікавився я.

— Ні,— відказала Марго. — Я намагаюся знайти будівлю банку «СанТраст»[9]. Вона поруч зі «Спаржею».

— А, — бодай щось я міг сказати до діла, — це на півдні.

Я поминув кілька кварталів, а потім звернув. Марго зраділа: перед нами таки була «Спаржа».

Це не стебло спаржі, й навіть не зі спаржі воно зроблене. Це скульптура, страшенно схожа на тридцятифутову спаржу, хоч її ще порівнюють з:

1) зеленим скляним бобовим деревом;

2) абстрактним зображенням дерева;

3) зеленішим, склянішим і бридкішим Монументом Вашингтона[10];

4) велетенським зеленим фалосом зеленого велетня.

В будь-якому разі, це геть не схоже на Вежу світла, як офіційно називається скульптура. Я зупинився перед стоянковим лічильником і обернувся до Марго. Вона дивилася вперед, в нікуди, поза «Спаржу», — я лише на мить зловив її порожній погляд. І вперше подумав, що з нею може бути щось негаразд. Не тільки «мій хлопець козел», а дещо серйозніше. Мені слід було щось сказати. Причому сказати по порядку: одне, потім друге, потім третє. Але я сказав ось що:

— Можна запитати, навіщо ти мене до «Спаржі» припровадила?

Марго, обернувшись до мене, посміхнулася. З її вродою навіть фальшива посмішка видається переконливою.

— Треба перевірити, як успіхи. Найкраще це робити з висоти «СанТрасту».

Я закотив очі.

— Оце вже нізащо! Ти обіцяла ніяких проникнень зі зломом.

— Це буде проникнення без злому, бо двері не зачинені.

— Марго, це смішно. Звіс…

— Визнаю, що сьогодні вночі ми вже здійснювали правопорушення. Ми проникли до Бекки, а у Джейса здійснили злом. А тут знову буде просто проникнення. Одночасно проникнення зі зломом не було. Так, нас можуть звинуватити і в проникненні, і в зломі, але в «проникненні зі зломом» — ні. Тож я обіцянки дотрималася.

— Я не сумніваюся, що у них тут охорона… — відказав я.

— Є охоронець, — сказала вона, відстібаючи пасок безпеки. — Певна річ, як же без цього. Його звати Гас.

Ми увійшли в центральні двері. За величезним напівкруглим столом сидів парубок у формі охоронця, з ріденькою борідкою.

— Привіт, Марго, — привітався він.

— Як життя, Гасе?

— А це що за хлопчина?

«МИ ОДНОГО ВІКУ!» — хотілося крикнути мені, але я вирішив, що краще нехай переговори провадить Марго.

— Це мій колега К. К., познайомся, це Гас.

— Як справи, К.? — запитав він.

«Знаєш, ми тут катаємося, розкидаємо по всьому місту дохлу рибу, б’ємо вікна, фотографуємо голих молодиків, вдираємося в діловій хмарочос о чверть на четверту ранку тощо».

— Нормально, — відказав я.

— Ліфти на ніч вимикаються, — сказав Гас. — Довелося о третій вимкнути. Але можете піднятися по сходах.

— Круто. Ну, тоді бувай, Гасе.

— Бувай, Марго.

— Звідки в біса ти знаєш охоронця з «СанТрасту»? — запитав я, коли ми вже йшли по сходах.

— Він навчався в нашій школі, закінчив її торік, — відказала вона. — Поквапся, о’кей? Ми марнуємо час.

Марго помчала нагору, перестрибуючи через сходинки і тримаючись рукою за перила, я намагався не пасти задніх, але не виходило. Моя сусідка спортивними іграми не захоплювалася, але полюбляла бігати: я іноді бачив її в Джеферсон-парку, саму, з плеєром. А я бігати не любив. Я взагалі будь-якої фізичної активності намагався уникати. Але в ту ніч я сопів щосили, втираючи з чола піт і намагаючись не звертати уваги на втому в ногах. Коли я дістався двадцять п’ятого поверху, Марго чекала мене на майданчику.

— Гляди, — сказала вона, відчиняючи двері, й ми опинилися у величезному приміщенні з довжелезним столом — як два авта — і вікнами на всю стіну. — Це конференц-зала, — повідомила Марго. — Звідси найкращий овид.

Я пішов за нею вздовж вікон.

— Так, он там, — вона показала пальцем, — Джеферсон-парк. Будинки наші бачиш? Світло не горить, добре, — вона пройшла трохи далі.— Он Джейсова домівка. Теж темно, копів уже немає. Теж чудово, хоча це може означати, що й сам він уже додому прибіг, що для нас небажано.

Будинок Бекки був задалеко, і побачити його звідси ми не могли.

Якусь хвилю Марго мовчала, а потім підійшла до скла і притиснулася до нього чолом. Я позадкував, але вона схопила мене за футболку і потягнула вперед. Я боявся, що шибка нашої ваги не витримає, але Марго не здавалася, і, відчувши, як її кулак уперся мені в бік, я все-таки притулив чоло до скла — якомога обережніше. І подивився.

Згори видно було, що Орландо дуже добре освітлюється. Просто