Паперові міста - Джон Грін

— Ага, — з сумнівом відказав я, хоча завжди підозрював, що це саме завдяки Марго Чак Парсон і його друзяки нас не чіпають.

Вона моргнула — і виявилося, що у неї навіть повіки нафарбовані.

— К., час іти.

Ото я і пішов. Вислизнувши з вікна, ми, пригинаючись, побігли вздовж стіни мого будинку. Коли ми дісталися мінівена, Марго пошепки звеліла мені не зачиняти дверцят — забагато гуркоту буде. Я перевів важіль у нейтральне положення, підштовхнув машину, і вона покотилася по доріжці. Минувши два будинки, я нарешті завів двигун і ввімкнув фари. Ми зачинили дверцята і поїхали серпантином Джеферсон-парку; тутешні хатки здавалися новісінькими пластмасовими кубиками, це було таке собі іграшкове сільце, де мешкали десятки тисяч справжніх людей.

— Річ у тому, — заговорила Марго, — що насправді їм байдуже, просто їм здається, ніби мої витівки ганьблять їх перед людьми. Знаєш, що він зараз оце сказав? «Своє життя можеш псувати як завгодно, але не ганьби нас перед Джейкобсенами — вони наші друзі». Сміх, та й годі. Ти не уявляєш, які перешкоди вони ставлять, щоб я не вийшла з хати. Пам’ятаєш, як у фільмах про втечі з в’язниці кладуть під ковдру згорнутий одяг?

Я кивнув.

— Так от, мама поставила в моїй кімнаті радіо-няню, щоб чути, як я вночі сплю і дихаю. Мені довелося дати Руті,— (це менша сестра Марго), — п’ять доларів, щоб вона лягла спати в моїй кімнаті, а їй під ковдру я запхала купу одягу. Це ще гірше, ніж «Місія нездійсненна». Раніше я могла втекти, як будь-який нормальний американський підліток: вилізти з вікна і плигнути з даху додолу. Але нині я живу, як у фашистському диктаторському світі.

— То ти мені скажеш, що збираємося робити?

— Спершу їдемо в «Паблікс». Ти закупиш харчів, навіщо — потім поясню. А далі — у «Волмарт»[3].

— Ми що, влаштовуємо турне по всіх комерційних закладах центральної Флориди? — запитав я.

— Сьогодні, любий, ми компенсуємо багато зла, вчиненого іншими, і самі завдамо трохи шкоди декому. І будуть останні першими, а перші останніми[4], а лагідні землю вспадкують[5]. Але перш ніж ми зачнемо здійснювати радикальні зміни у світі, треба заїхати до крамниць.

Я вже під’їжджав до «Пабліксу», і на стоянці нікого не було.

— Слухай, — запитала вона, — скільки у тебе при собі грошей?

— Нуль доларів нуль центів, — відказав я. Вимкнув двигун і подивився на неї. Марго сягнула в кишеню своїх тісних джинсів і дістала кілька сотень.

— На щастя, мені Господь послав, — сказала вона.

— Що за чорт?

— Гроші на бат-міцву[6] Руті. Мені їх брати не дозволяється, звісно, але я знаю батьківський пароль, він у них один на все: «myrnamustela». То й зняла.

Я закліпав, щоб приховати жах, який охопив мене тієї миті, але вона його все одно помітила і всміхнулася.

— От побачиш, — сказала вона, — це буде найкраща ніч у твоєму житті.

3

Справа в тому, що я завжди просто слухаю Марго Рот Шпігельман, а коли вона замовкає, заохочую її говорити ще — оскільки, по-перше, я в неї закоханий, по-друге, це надзвичайна дівчина, і по-третє, вона сама ніколи ні про що мене не питає, тож як не питати ні про що і її, доведеться мовчати обом.

Там, на стоянці «Пабліксу», вона сказала:

— Так от, я склала тобі перелік. Як чогось не второпаєш, дзвони мені на мобільник. До речі, я дозволила собі покласти дещо в твій мінівен заздалегідь.

— Як? Ще до того, як я на все це погодився?

— Ну, так. Формально так і є. Словом, будуть запитання, телефонуй, але вазеліну бери велику банку, більшу від твого кулака. Там є такі баночки для малят, є трохи більші баночки — для матусь, так би мовити, а є серйозні банки для татусів — от нам треба таку. Якщо великої не буде, бери штуки три середніх, — Марго вручила мені перелік і одну сотню і сказала: — Цього має вистачити.

Ось цей перелік.

3 цілі Соми, в окремих упаковках

Крем для Депіляції (це щоб ноги Голити, тільки без леза; у відділі Дівчачої косметики)

Вазелін

Газованка «Mountain Dew», шість Банок в упаковці

дюжина Тюльпанів

одна Пляшка Води

Хусточки одна Бляшанка синьої фарби з розприскувачем

— Цікаво ти велику літеру розставляєш, — сказав я.

— Так, я прихильниця випадкового вживання великих літер. Правила занадто несправедливі до слів, що стоять усередині.

Не знаю, що там належить казати касирці, коли стоїш перед нею о пів на першу ночі з тринадцятьма фунтами сома, кремом для депіляції, величезною банкою вазеліну, упаковкою «Mountain Dew», бляшанкою синьої фарби і букетом тюльпанів. Отож я сказав:

— Набір тільки здається дивним.

Жінка відкашлялась і, не дивлячись на мене, пробурмотіла:

— Не тільки здається.

— Знаєш, я не хочу вскочити в халепу, — мовив я, повернувшись до авта, поки Марго вже змивала з обличчя чорний грим за допомогою хустинок і води з пляшки. Виходить, він був потрібен лише для того, щоб вибратися з будинку. — В запрошенні з Дюку[7] чорним по білому написано, що мене не візьмуть, якщо я потраплю під арешт.

— К., ти такий нервовий!

— Я лише прошу: постарайся, щоб у нас не було неприємностей, — сказав я. — Звісно, я не від того, щоб повеселитися і все таке, але не за рахунок мого… е-е-е… майбутнього.

Марго звела на мене погляд — обличчя було майже чисте — і ледве помітно всміхнулася:

— Послухай, невже тобі не набридла вся ця дурня?

— Га?

— Коледж: візьмуть тебе туди чи ні. Проблеми: виникнуть вони чи ні.