Паперові міста - Джон Грін

— Краса, — сказав я.

— Та ну? — всміхнулася Марго. — Ти серйозно так вважаєш?

— Ну, може, й ні,— сказав я, хоча мені все ж таки подобалося.

З ілюмінатора літака Орландо було схоже на конструкцію з «ЛЕГО» в океані зелені. А з такої висоти і вночі воно здавалося справжнім містом — і я його наче бачив уперше. Я пройшовся залою, потім зазирнув і в інші кабінети на тому ж поверсі й оглянув усе місто. Он школа. Он Джеферсон-парк. Он там удалині — «Світ Диснея». Он аквапарк «Водяна воля». Он крамничка, біля якої Марго фарбувала нігті, поки я відсапувався. Там був мій світ, і я міг оглянути його цілком з горішнього поверху хмарочоса.

— Справляє враження, — сказав я вголос. — Ну, з такої віддалі. Не видно навіть, яке воно все старе… Не бачиш ні іржі, ні бур’янів, ні потрісканої фарби. Все як на будівельному плані.

— Усе зблизька негарне, — погодилася Марго.

— Тільки не ти, — бовкнув я, знову не подумавши. Вона й далі стояла, притулившись чолом до шибки, але трохи обернула до мене голову і всміхнулася.

— Дам тобі пораду. Ваблять до себе упевнені в собі люди. А невпевнені — менш… — і, не встиг я нічого відповісти, знову глянула вниз і сказала: — Ось що псує красу: так, ти звідси не бачиш ні іржі, ні потрісканої фарби, ні чогось там ще, зате бачиш усе місто — бачиш, яке воно фальшиве. Таке з пластику можна зробити. Або з паперу вирізати. Ну подивися, К.: всі ці глухі кути, вулиці, які замикаються самі на себе, всі ці тимчасові споруди. У цих паперових будиночках живуть паперові людці, що опалюють їх власним майбутнім. Паперові діти п’ють пиво, куплене їм якимось покидьком у паперовому гастрономі. І всі схибнуті на тому, як щомога нагребти всякого майна. А майно тонке і тлінне, як папір. І люди такі самі. Я вже вісімнадцять років живу в цьому місті й ще не зустріла жодної людини, яка цінувала б щось вартісне.

— Постараюся не сприймати це за особисту образу, — сказав я. Ми дивилися в чорнильну далечінь, на всі ті глухі вулички і ділянки в чверть акру. Але плече Марго торкалося мого, лікоть теж, і хоч я на Марго навіть не дивився, а стояв, притулившись до шибки, мені здавалося, ніби я пригортаюся до неї.

— Вибач, — зронила вона. — Може, все було б інакше, якби я водилася з тобою, а не з… ох! Господи! Я така собі огидна через те, що ці мої так звані друзі мені небайдужі. Ну от, знай: я не дуже засмучена через Джейсона. І через Бекку. І навіть через Лейсі, хоча до неї у мене були дуже теплі почуття. Але просто остання нитка обірвалася. Тонюсінька, звісно ж, але вона в мене єдина залишалася. А кожному паперовому дівчиську потрібна бодай одна ниточка, еге ж?

І тоді я сказав ось що. Я сказав:

— Запрошую тебе до нас завтра на обід.

— Як мило, — прошепотіла Марго. Потім вона обернулася до мене і легенько кивнула. Я всміхнувся. І вона всміхнулася. І я в цю усмішку повірив. Потім ми знову вийшли на сходи і побігли. Внизу кожного прольоту, стрибаючи з останньої сходинки, я клацав закаблуками, щоб розсмішити Марго, і вона сміялася. Я думав, що я її розважаю. Думав, що вона втішилася. Думав: якщо зможу бути впевненішим, між нами щось спалахне.

Але я помилився.

7

Ми сіли в мінівен, я встромив ключа і, перш ніж завести мотор, запитав:

— А о котрій, до речі, твої батьки прокидаються?

— Не знаю, десь о чверть по шостій…

На годиннику показувало 3:51.

— Тобто у нас ще більш як дві години, а виконано вже дев’ять пунктів.

— Знаю, але я під кінець найважче залишила. Але ми все зробимо. Пункт десятий — жертву вибирає К.

— Що?

— Покарання я вже придумала. А ти вирішуй, кому впаде град нашого гніву.

— На кого впаде град нашого гніву, — виправив я, а Марго з презирством похитала головою. — До того ж мені нема на кого його скеровувати, — додав я, і це була правда.

Мені завжди здавалося, що вороги є тільки у видатних людей. Наприклад, загляньмо в історію: у Німеччини було більше ворогів, ніж у Люксембурга. Марго Рот Шпігельман була Німеччиною. І Великобританією. І Сполученими Штатами. І царською Росією. А я — Люксембургом. Я сиджу на місці, пасу овець і співаю йодлі.

— А Чак?

— Гм-м-м, — озвався я. Чак Парсон справді дошкуляв мені багато років, поки його не приборкали. Той випадок, коли він кинув мене на стрічку в їдальні, (був не єдиний. Одного разу він зловив мене на автобусній зупинці й почав викручувати руку, повторюючи: «Скажи, що ти голубець». Це в нього була універсальна лайка, така собі я-лише-дванадцять-слів-знаю-на-розмаїття-образ-не-розраховуйте. Хоча це і здавалося якимсь дітвацтвом, мені все ж таки довелося сказати, що я голубець, що було досить-таки неприємно, оскільки: 1) мені здається, так взагалі нікого не слід називати, надто ж мене, тому що 2) я не гей, ба більше, 3) Чак Парсон підносив це так, ніби назвати себе голубцем — найстрашніше приниження на світі, хоча нічого такого ганебного в нетрадиційній орієнтації немає, що я і намагався йому втлумачити, поки він викручував мою руку так, що навіть лопатка випнулася, але він не вгамовувався: «Якщо ти пишаєшся тим, що ти голубець, то чому ж не зізнаєшся, що ти голубець, га, голубцю?»

Аристотелевою здатністю до логічного мислення Чак Парсон вочевидь не відзначався, зате в ньому було шість футів і три дюйми зросту і двісті сімдесят фунтів ваги, а це вже дещо значить.

— Так, Чака є за що покарати, — погодився я, завів двигун і поїхав у бік шосе. Я не знав, куди нам далі, але в середмісті більше робити не було чого.

— А пам’ятаєш школу танців? — запитала Марго. — Я сьогодні саме про це думала.

— Ага.

— До речі, я перепросити хотіла. Не знаю, чому я раптом стала йому підігравати.

— Гаразд. Усе нормально, — відказав я, але все ж таки спогади про цю кляту школу мене розлютили, тож я додав: — Добре. Чак Парсон. Ти в курсі, де він живе?

— Я знала, що зможу розбудити в тобі месника. У Коледж-парку. Звертай на Принстоні.

Звернувши на пандус шосе, я натиснув на газ.

— Вважай, — застерегла Марго, — не впорай «крайслера».

У