Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд - Валерій Олександрович Шевчук

— Ні, ви не такий! Саме такого пожильця я й хочу!

Отже, вона хотіла, щоб пожилець не заважав їй поринати в себе, бо цей процес чи акт почався в неї не відсьогодні і виходити з того стану анітрохи не бажала.

Саме завдяки цим обставинам я й опинивсь у цілковитій самоті, але поринати в неї так, як це чинила господиня, не завжди бувало любо, отож уряди-годи сідав до електрички і мчав до Києва, де також не мав друзів, бо ті, кого за таких уважав, мої однокурсники (мав їх двох), роз’їхалися в провінцію, і я міг із ними хіба принагідно листуватися. Київ мене вабив іншим: книгарнями і дівчатами на вулицях, а гарніших дівчат за киянок, здається, у світі немає; до речі, про це переконливо писав у романі «Хмари» ще Іван Нечуй-Левицький, тож це питома риса Києва, адже події, описані у згаданому романі, відбувалися сто років тому. Ще в Києві мене вабили бібліотеки, бо, як казав, книжок, щоб не обтяжуватися, купував мало, хіба те, чого оминути не міг, а спрага до читання залишалася непогамована — її я й гасив, як пияк у пивниці, таки по бібліотеках, відтак повертався до місця свого ув’язнення насичений і п’яний, як той-таки пияк, тільки духовно: і товкітнявою на вулицях, і видивом чудових звабниць, і начитавшись по саме нікуди. Зрештою, визначив і мету: готувався до вступу до аспірантури. Мав ще одну пристрасть: до музики, але її задовольняти було важче, бо треба пізно повертатися на станцію, а концерти відбувалися здебільшого ввечері; зрештою, і тут намагався якось себе задовольняти.

Так і почав складатися мій перший кросворд. Писав слово, вкладаючи кожну літеру у відведену клітину, і навідним реченням про нього було: «Містечко-супутник під Києвом, сполучене зі столицею електричкою». До другого слова — речення: «Місце, де діти набираються знань», до третього: «Людина, яка не спілкується з іншими». Слова, вкладені чи загнані в клітку, тобто у квадрата, клалися паралельно чи перпендикулярно, створюючи подобу коробочки, схожої до шкільного пеналу чи футляра із квадратними поділками для речей. Інколи мені здається, — і це вже зараз, коли став складачем кросвордів не символічних, а натуральних, — що вони є своєрідними формулами життя, адже кожна відбута життєва історія, блазенно гадаю я, це кросворд, кожне життя так само, відтак сума подань для розгадувань — це життя певної сумарності, наприклад школи, чи вулиці, чи міста, чи села, чи канцелярії, чи заводу, будь-якої, зрештою, установи. І якоїсь блаженної чи, сказати б, блазенської хвилини, ну, хоч би й перед сном, не раз міркував, що Бог очевидячки й сам не малий кросвордист, отож і бавиться, складаючи велетенського, вельми заплутаного й зашифрованого, як сіть, кросворда — земне життя в усіх його дивоглядних виявах та формах. Схема, яку креслить його незбагненна уява та безтілесна й вічна рука, стає аж такою складною, що розгадати того кросворда до кінця, а не в деяких його частинах, може тільки сам складач, тож отой велетенський чиниться формулою вічного і незбагненного розуму, який пізнається, але ніколи до кінця, хоч серед кросвордоманів є особливі упертюхи, які кладуть безліч часу, аби покладену головоломку таки розгадати, незважаючи на повну абсурдність такої роботи. Суть же цього дійства, гадаю я, напрочуд віддав був у «Притчі про птаха» Григорій Сковорода. Власне, вона зветься «Місце перед дверима, чи ґанок» і входить до трактату «Ікона Алківіадська»; смисл її напевне кросвордичний. Ось ці слова: «Я птаха ловлю, але ніколи не можу піймати. Маю ще тисячку і один заплетених вузлів. Шукаю в них початку і ніколи розплутати не можу». З другого боку, отой Божий кросворд є формулою і вічності, що її той-таки Сковорода назвав «все-на-все», тобто маємо фігуру, де «перше і останнє точно те саме — і де почалося, там і закінчилося». Нагадаю, що кросворд не раз має форму кола. Принаймні я, творячи їх, передусім прокреслюю олівцем коло за допомогою циркуля, а тоді його обриси гумкою витираю.

Отже, тоді, коли стояв заклякло перед вікном і дивився на ліс, що попри все починав дихати, злегка розправляючи дерев’яні легені, таки пізнав оте щемливе почуття, що заклинює в мені всі мудрі думки. Десь у глибині дому вовтузилася, тобто щось робила, господиня — як жук у коробці дому; жук шурхотить лапками по стінках, але зовсім не збирається з коробки вилазити, бо за нею вже не мислить існування, отож просто виконує якісь жучачі функції; і моя душа, тобто володарка тіла, без якої нема йому життя, стрепенулась і застогнала, а тоді й шепотнула до вуха, що і я уподібнююсь господині, але коли їй природно відгороджуватися від світу й не бажати виходу з коробки через ветхість свою, то чому так само маю чинити я — молодий, повний сили, з відчуттям незбагненних таємниць, які на мене конче чекають? Відтак затахкотів на рейках поїзд, той, який і не думає спинятися на моїй станції, і мені раптом здалося, що саме він проносить отого птаха, якого мав ловити в саду, а може, й сам сад, тільки з тією різницею, що мене в ньому нема. Отож похапцем натяг пальто й вийшов на вулицю. І раптово помітив, що весни тут нема, тобто сьогодні відчувається слабше, ніж учора, а може, і не відчувається, а є тільки порожній сірий простір, порожня вулиця, замерзле озеро, через яке прокладено сіру стежку. Але все-таки від весни щось прочувалося, щось незриме в повітрі, коли його ковтнув, а ще в тому, як хрустко ламається під ногами скрижанілий сніг.

Хтось пройшов повз мене, але не встиг помітити обличчя, просто з двору випірнула кудлата постать і пройшла, привітавшись, бо тут вітаються всі сусіди, але вони для мене й досі тільки кудлаті чи некудлаті постаті — не образи, а тіні. Отож кидаю відповідь на привітання вже не певній особі, бо та розчинилась у насурмленому повітрі, а тому повітрю чи вулиці — дивна ілюзія, від чого за пальто пролазить кащувата волога, а ще й волога лапа; саме тому гостро захотілося звідсіля втекти, тим більше, що око впало на циферблата годинника — визначив: електричка на Київ