Кава з кардамоном - Іоанна Ягелло

class="p1">У студію вона майже вбігла. Він ще не закінчив роботу. Побачивши Лінку, скривився. Біля стіни стояла модель. У неї було довге темне шовковисте волосся, яке спливало по майже білій спині. Дівчина оперлася на стіну, припавши до неї щокою. Мала великі бліді вуста й лагідні очі лані, і була зовсім гола.

— Я прийшла по фотографії, — сказала Лінка.

Добре, що він був не сам. Принаймні у неї є свідок.

— Не зрозумів, — відповів той.

— Віддай їх мені. Я з тобою розрахуюся, скажи лише, скільки це коштує.

Дівчина-модель дивилася на них, нічогісінько не розуміючи.

— Скільки коштувала ця фотосесія? — повторила Лінка. — Існує якийсь прейскурант?

— Зазвичай початкова фотосесія коштує від 250 злотих і більше…

Лінка витягла з кишені двісті злотих.

— Ось, будь ласка. П’ятдесят буду винна. Поверну… при нагоді. Віддай їх мені.

Той знизав плечима і, зітхнувши, підійшов до столу.

— Ну, що ж, сподіваюся, ти розумієш, що коли їх забереш, то цього не побачать в агенції?

— Нічого.

Стиснула долоні в кулаки й намагалася не розплакатися. Простягнув їй знімки, Лінка схопила їх і вибігла із зали. Уже у дверях почула кілька ущипливих слів на свою адресу. На сходах підсковзнулася й втратила рівновагу. Учепилася за поруччя. Дотик холодного металу був, мов довгоочікуваний порятунок.

Із заціпеніння її вирвав мамин дзвоник на мобілку.

— Ти вдома?

— Ні, щойно вийшла зі школи.

— Ага, дуже добре. Слухай, Кая забере бабця Ружа й приведе додому, тільки щоб ти вже була, бо вона нині йде до перукарні й не може нічого скасувати. Я повернуся пізно.

Бабця Ружа, тобто Адамова мати. Те, що в Лінки була нестандартна родина, мало одну перевагу: більшу кількість бабусь і дідусів, ніж у звичайних сім’ях. У Лінки були три бабусі: у Варшаві, Кракові й Сероцьку. Варшавська бабця Ружа найменше з усіх нагадувала бабцю, у цьому не було жодних сумнівів. Вона народила Адама зовсім молодою й досі поводилася, як дівчисько, бігала по крамницях і перукарнях, на танці, не готувала, зате харчувалася фастфудом, а на додачу розлучилася з Адамовим татом і щоразу приводила до них свого нового «друга». Ніхто не знав, де бабця Ружа знайомилася зі своїми «друзями», може, на танцювальних вечорах для самотніх, проте їхнє розмаїття вражало. Вони різнилися і виглядом, і фахом, хоча більшість бабусиних обранців була вже на пенсії. Ось так родина Лінки познайомилася із сантехніком Влодком, голомозим мов пень, зате череватим і завжди в костюмі. Потому був поліцейський Геньо, який замість анекдотів розповідав детективи з подробицями і все їв із хлібом, навіть макарони. Були ще шахіст, учитель малювання й хімік. Дехто з них ненадовго ставав для них справжнім дідусем. Тож крім рідного дідуся Метека, у Кая й Лінки була ціла купа названих.

Щойно дівчина ввійшла до помешкання, як бабця Ружа негайно вбрала туфлі на шпильках і з помітною полегкістю розцілувала в обидві щоки спершу Кая, а тоді її.

— Ну, мені треба бігти до перукарні.

— Але ж, бабусю, ти виглядаєш так, ніби щойно звідти вийшла, — оцінила Лінка її платинового кольору волосся, підстрижене «під пажа».

— Справді, фарбувалася я минулого тижня, але треба зробити укладку. Йду нині на забаву.

— Забаву?

— Ну, ви ж, здається, так це називаєте? Я йду на танці. Із Лешеком.

Бабуся була добряче схибнута, та Лінка дуже її любила.

IV

День Учителя в гімназії номер 243 обіцяв бути, як завжди, нудним, проте Леон їх здивував.

— Тягнемо жеребки, — заявив він. — Нині я буду учнем разом з усіма. А ви почергово навчатимете нас різних предметів. Ось тут жеребки. Десятеро з вас витягнуть якийсь предмет. Решта папірців чисті. Маємо дві години. Ну, що?

Халіна не могла зосередитися, але потім приєдналася до гри. Її папірець виявився чистим, зате на Наталіїному виднів багатообіцяючий напис «образотворче мистецтво».

— Даю чверть години на підготовку ваших уроків, кожен має тривати десять хвилин. Зрозуміло?

— У тебе є якісь ідеї? — спитала Лінка подругу.

— Та, мабуть, загадаю їм щось намалювати. Почекай хвилинку, я піду організую якийсь папір.

— Може, себе? — підказала Лінка.

— Що — «себе»?

— Ну, скажи, щоб намалювали тебе. Малюватимемо портрет.

— Ти що, дурна?

— Чому? Будеш моделлю, бо решта ж учні. Або вибери когось. Наприклад, Леона.

— Непогана думка. Буде класно, — засміялася Наталія.

Після невдалого уроку математики (Худий ставив учителеві запитання, на які сам відповісти не міг) була черга Наталії. Вона стала посередині класу, прегарна у своєму фіолетовому светрику, вдало дібраній за кольором спідниці й коричневих шкіряних чобітках. Леон дуже здивувався, коли вона попрохала його сісти на стілець, який поставили на парту. Тоді роздала папір, олівці, й усі почали малювати.

Халіна не мала хисту до малювання. Вона знала, що їй добре вдаються фотографії, але це була геть інша річ. Лінії виходили незграбні, пропорції неправильні. Зітхнувши, Лінка зіжмакала папір і роззирнулася класом. Більшість лише вдавали, що малюють. Одного погляду було досить, щоб помітити, як учні пишуть під партами есемески й читають журнальчики. Такий урок нічого не змінив. Лише новенька працювала зосереджено. Лінка не бачила її малюнка на відстані. Щойно закінчилися передбачені десять хвилин, як Наталія зібрала роботи й розвісила їх на стіні. Усі почали їх розглядати й аж умирали від сміху. Але портрет цієї новенької… Лінка не вірила своїм очам. Малюнок відтворював обличчя вчителя з майже фотографічною точністю. Ба більше: не лише риси, але й те, як він посміхається й ледь супить брови. Портрет був геніальний. Леон теж це помітив.

— Оце-то хист, — схвально мовив він, усміхаючись до новенької.

Та лише стенула худенькими плечима. На зріст мала від сили метр п’ятдесят. Худорлявенька, вона здавалася тендітною, мов пташка. У неї було коротке темне волосся й великі очі, обведені темними колами. Новенька рідко озивалася і, хоча від початку навчального року минуло вже кілька тижнів, ніхто, власне, нічого про неї не знав. Здавалося, вона не має бажання ні з ким знайомитися. Леон посадив її за першу парту, бо іззаду вона не бачила дошки. Задля цього він розділив кілька пар, і не всі були цим задоволені. Наприклад, розсадив жахливих близнючок, Алю й Елю, які вважали, що все це вина новенької. Алю посадили з качком Трембальським, а Елю — з Монікою. І якщо Аля не нарікала, бо Трембальський, хоча й занадто мускулястий, усе-таки був хлопцем, і під час нудних уроків на ньому можна було відпрацьовувати техніку спокушання, то Еля скиглила, бо вихована й працьовита Моніка була її цілковитою протилежністю й не поділяла Елиного захоплення