Щоденник злодія - Жан Жене
— Venga![xii]
Він відвів мене за два кроки, до єдиного на Параллело нужника, який прибирала якась стара жінка. Заскочений його рішенням, я здивовано запитав:
— Що ти хочеш робити?
— Зачекай на мене.
— З якого б то дива?
Він кинув мені якесь незрозуміле іспанське слівце. Я сказав, що нічого не втнув, і він, вибухнувши сміхом, прямо перед старою, яка чекала на свої два су, зробив рух, показуючи, що хоче покрити. Коли він вийшов, його обличчя трохи зашарілося. Він не переставав посміхатися.
— Тепер усе гаразд. Я готовий.
Отак я дізнався про застережні заходи, до яких тут удаються декотрі гравці перед вирішальними подіями, аби почуватися спокійнішими. Ми повернулися на пустир. Пепе знайшов собі напарників. Він програв. Програв усе, що в нього залишалося. Я намагався його стримати, та було вже пізно. За тутешнім звичаєм, він попросив у чоловіка, який тримав банк, викласти йому на бочку гроші для наступної партії. Чоловік відмовився. І тоді я побачив, як те, що видавалося циганською ґречністю, згорнулося, як ото зсідається кисле молоко, обернувшись у найлютішу несамовитість, яку мені будь-коли доводилося бачити. Він спритно згріб банк. Чоловік схопився на рівні, намагаючись копнути його ногою. Пепе ухилився. Він простяг мені гроші, але тільки-но я засунув їх до кишені, як угледів лезо його ножа. Хлопець угородив його в серце іспанцеві, високому засмаглому молодикові, після чого той звалився на землю і, незважаючи на засмагу, зблід, скорчився, затіпався і сконав у пилюзі. Я вперше бачив, як пускаються духу. Пепе зник, але коли я відірвав погляді від мертвого і звів голову, то побачив, як Стілітано з легкою посмішкою розглядав мерця. Сонце сідало. Мрець і найвродливіший зі смертних, здавалося, злилися в тій самій золотавій пилюзі, серед юрмища моряків, солдатів, харцизів, злодіїв з усіх країн світу. Земля перестала обертатися: нести Стілітано довкола сонця — вона здригнулася. В одну мить я запізнався зі смертю і любов'ю. Проте це видіння було надто швидкоплинне, бо я не міг зоставатися там, боячись, що хтось із друзів небіжчика бачив мене з Пепе і відбере гроші, заховані в моїй кишені; коли я віддалявся від того злощасного місця, моя пам'ять прокручувала і тлумачила недавню сцену, яка видалася мені величною: «Чарівне дитя вбило зрілого чоловіка, чия засмага зблідла, прибравши барви смерті, і це все іронічно споглядав високий білявий молодик, з яким я потай заручений». Так само швидко, у млі ока, я встиг оцінити чудову Стілітанову мускулатуру і завважити в його трохи розтуленому роті білу, важку, згущену, як біла черва, слину, якою він бавився, яку перекочував у роті згори донизу, аж поки вона заповнювала всю його порожнину, просочуючись крізь зуби. Він стояв босоніж у куряві. Його ноги були прикриті блакитним полинялим, зужитим і драним полотном штанів. Рукави його зеленої сорочки були закасані, а один із них звисав над посіченим, трохи всохлим зап'ястям, де на шкірі, ще ніжній і блідій, виднівся рожевий рубець.
Стілітано всміхнувся, не звертаючи на мене жодної уваги.
— Тобі начхати на мене?
— Не без того, — кинув він.
— Скористайся цим.
Він знову всміхнувся, витріщивши очі.
— Навіщо?
— Ти знаєш, що ти славний хлопець. І гадаєш, що можеш на всіх начхати.
— Я маю право, я симпатяга.
— Ти певний?
Він вибухнув сміхом.
— Певний. Тут не змахлюєш. Я такий гарнюк, що інколи декотрі починають клеїтися до мене. Щоб їх здихатися, доводиться робити їм усілякі капості.
— Що саме?
— Ти хочеш знати? Зажди, побачиш незабаром мене у ділі. Ще матимеш нагоду пересвідчитися. Де ти спиш?
— Тут.
— Не варт. Поліція тебе шукатиме. Вона припреться насамперед сюди. Ходи зі мною.
Я сказав Сальвадорові, що не можу залишитися в готелі цієї ночі і що колишній леґіонер запропонував мені свою хату. Він змертвів. Мені стало соромно, що він так просто змирився зі своїм лихом. Аби покинути його без докорів сумління, я його образив. Я міг це зробити, позаяк він мене щиро кохав, аж обожнював. На його пригнічений, але повний ненависті погляд бідолашного недоумка я відповів одним словом: «Педик». І пішов до Стілітано, який чекав на мене надворі. Його готель стояв у глухому закутні найтемнішого кварталу. Він там жив уже кілька днів. Із коридору, що виходив прямо на хідник, сходи вели до кімнат. Коли ми бралися нагору, він кинув мені:
— Хочеш залишитися зі мною?
— Якщо бажаєш.
— Твоя правда. Так ліпше виборсатися з лайна.
Перед дверима в коридор він ще попросив:
— Дай мені сірники.
Для нас обох залишилася лише одна коробка сірників.
— Вона порожня, — відповів я.
Стілітано вилаявся. Відтак, оскільки я був праворуч від нього, обняв мене за плечі, взявши мене за руку.
— Іди за мною, — сказав він. — І тихіше, бо стіни все чують.
Він обережно, крок за кроком, вів мене. Я не знав, куди ми йдемо. Навдивовижу гнучкий атлет гуляв зі мною вночі. Найбільш антична і найбільш грецька Антігона примушувала мене лізти на круту й похмуру Голгофу. Моя рука довірилася йому, і мені було соромно, коли я інколи спотикався об камінь, корінь або втрачав під ногами ґрунт.
Під трагічним небом відкриваються найчарівніші краєвиди світу, і я їх споглядав, коли Стілітано вночі брав мене за руку. Що ж то були за флюїди, що переходили від нього до мене, надаючи мені якогось заряду? Я ступав по краю берегової кручі, виходив на похмурі долини, слухав морський прибій. Щойно я ступав на сходи, вони перевтілювалися: оберталися на володаря світу. Спогад про ті короткі хвилини дав би мені змогу описати вам прогулянки, трепетні втечі, переслідування в тих місцинах світу, куди я ніколи не доблукаюся.
Мій викрадач тяг мене за собою.
«Я здаюся йому незграбою», — подумав я.
Проте він мені ґречно і терпляче допомагав, і мовчання, до якого він мене закликав, таємниця,
