Щоденник злодія - Жан Жене

троянди пуп'янок) у рухах свідомих, упевнених у своїй ефективності, немочі, а водночас і шаленій силі, якої вони надають цьому чинові, обертаючи його на релігійний обряд. Часто я навіть присвячую його кому-небудь. Стілітано перший сподобився такого пошанівку. Гадаю, саме завдяки йому я був висвячений у злодії, тобто настирлива думка про його тіло не давала мені злякатися. Його красі, його спокійній безсоромності я присвятив свої перші крадіжки. А також химерності цього чудового однорукого, чия рука, відпанахана по зап'ясток, гнила деінде під каштаном, як він мені казав, десь у лісах Центральної Європи. Під час грабунку моє тіло незахищене. Я знаю — воно вилискує від моїх рухів. Світ чутливий до мого успіху, навіть якщо він бажає мені невдачі. Я дорого заплачу за помилку, але якщо я вивернуся, то мені здається, що у володіннях Господа буде весело. Я можу впасти, і найгірше з усіх лих — це каторга. Але тоді каторжанин, який грає «вирішальну партію», неминуче зустрінеться з дикунами завдяки способові, що я коротко описав вище, у моїй сердечній пригоді. Якщо, перетинаючи праліс, він надибає на золоті розсипища, що їх оберігають прадавні племена, то вони його вб'ють або він буде врятований. Я вибрав найдовший шлях, аби повернутися до первісного життя. Мені насамперед потрібен осуд моєї раси.

Сальвадор не давав мені приводу пишатися ним. Якщо він крав, то тільки дріб'язок із прилавків. Вечорами в кав'ярні, де ми тирлувалися, він сумно увивався поміж найвродливішими. Таке життя виснажувало його. Коли я повертався, то мені сором було бачити на лаві його скорчену, скручену калачиком постать, із зелено-жовтою бавовняною ковдрою на плечах, з якою у зимні дні він виходив жебракувати. Він мав ще стару чорну вовняну шаль, яку я відмовлявся носити. Насправді, якщо мій розум терпів і навіть жадав упокорення, то моє молодече дуже тіло відмовлялося від самоприниження. Сальвадор говорив голосом уривчастим і сумним:

— Ти хочеш, щоб ми повернулися до Франції? Працюватимем у селі.

Я відповів категоричним «ні». Він не розумів ані моєї огиди — не з ненависті — до Франції, ані того, що географічно завершені у Барселоні мої мандри мали продовжуватися все глибше й глибше у найглухіших закутнях моєї душі.

— Але ж я працюватиму сам. Ти просто розважишся.

— Ні.

Я залишав його на лавці з його понурою бідністю. Неподалік груби чи прилавка я курив підібрані вдень недопалки поруч із одним споневаженим молодим андалузцем, чий вовняний светр, білий і зашмульганий, збільшував розміри його тулуба та біцепсів. Потерши руки, як це роблять старі, Сальвадор підвівся з лавки. Він пішов у загальну кухню, щоб зварити юшки і підсмажити на решітці риби. Одного разу він запропонував мені спуститися в Уельву, щоб назбирати помаранчів. Якось увечері, жебраючи для мене, він витерпів стільки принижень, стільки брутальних відмов, аж наважився дорікнути мені, що я дав такого маху в Кріоллі.

— Слово чести, коли ти знімаєш клієнта, то мусиш сам йому платити, — сказав він мені.

Ми засперечалися перед хазяїном, який надумав нас витурити з готелю. Того вечора ми із Сальвадором вирішили назавтра поцупити дві ковдри і заховатися в товарняку, що прямував на південь. Але я виявив таку спритність, що того ж таки вечора прихопив ще й пелерину карабінера. Коли я минав доки, де вони зазвичай стоять на варті, один із них погукав мене. Я зробив те, чого він вимагав, у вартівні. Можливо, не вважаючи за потрібне мені це сказати, він хотів одразу ж підмитися біля колонки; на якусь мить він мене залишив самого, і таким чином я врятувався, прихопивши з собою його простору пелерину з чорного сукна. Я загорнувся в неї і повернувся до готелю, відчуваючи сумнівне щастя: то ще не була радість зради, але в мені вже оселялася підступна збентеженість, яка незабаром змусить мене відкинути докори сумління. Відчинивши двері кав'ярні, я побачив Сальвадора. Серед усіх прошаків вигляд у нього був найжалюгідніший. Його обличчя на колір і на доторк нагадувало тирсу, якою було потрушено підлогу кав'ярні. Я одразу ж упізнав Стілітано, який стояв серед картярів. Наші очі зустрілися. Його погляд затримався на мені, і я зашарівся. Я скинув із себе чорну пелерину, й одразу ж зі мною почали торгуватися за неї. Стілітано спостерігав за цими жалюгідними торгами, не беручи у них участи.

— Покваптеся, якщо вона вам так до вподоби. Вирішуйте. Карабінер напевняка кинеться мене шукати, — сказав я.

Гравці почали відтісняти один одного. До таких доводів вони звикли. Тоді до штовханини приєднався Стілітано, пропхався до мене і запитав французькою:

— Ти парижанин?

— Так. А хіба що?

— Нічого.

Хоч він і перший звернувся до мене, я відчув збентеження і відповів природним у таких випадках майже безнадійним жестом, на який зважується гомосексуаліст, підступаючи впритул до молодика. Щоб приховати своє сум'яття, я вдав, ніби моя задишка від поспіху та метушні. Він сказав:

— Ти добре викрутився.

Я знав, що ця похвала була вдалим розрахунком, але серед жебрущих, який же Стілітано (я ще не знав його імені) був красень! Одна з його рук, кінець якої був аби як перев'язаний, спочивала на грудях, так ніби він носив її на черезплічнику, але я знав, що він не мав руки. Стілітано не був завсідник ані готельної кав'ярні, ані навіть calle.

— А скільки ти візьмеш із мене за пелерину?

— Ти мені за неї заплатиш?

— А чом би й ні?

— Чим?

— Ти що, злякався?

— Ти звідки?

— Я серб. Повернувся з Легіону. Я — дезертир.

Я полегшено зітхнув. Я почувався знищеним. Від надміру почуттів у мені утворилася пустка, яку одразу ж заповнив спогад про одну шлюбну сцену. На балу, де солдати танцювали один з одним, я спостерігав за їхнім вальсуванням. Мені здалося тоді, ніби легіонери, щойно закружляють у парі, щезають. Вони непомітно розчиняються у загальному сум'ятті. Якщо на початку їхній танець «Рамона» виглядав цнотливо, то таким він залишався й далі, коли вони женихалися, обмінявшись у нас на очах усмішками, як міняються обручками… На всі накази невидимого духівництва Легіон відповідав «так». Кожен із них був водночас парою, оповитою тюлем і зодягненою в парадну форму (шкіряне біле спорядження, яскраво-пурпурові з зеленим аксельбанти). Вони, вагаючись, обмінювалися пестощами чоловіка та сором'язливістю дружини. Щоб підтримати напругу почуттів, вони танцювали чимраз легше і повільніше, тимчасом як їхні чоловічі чесноти, занімілі від утоми після тривалого походу, крізь барикади шерехуватої тканини, нерозсудливо наражаючись на небезепеку, зачіпали один одного. Лаковані шкіряні дашки їхніх кепі сходилися, ледь торкаючись. Я відчував зверхність