Щоденник злодія - Жан Жене

«Це незбагненно», — казав я собі.

Я відкрив безліч нових слів. У тиші кімнати і мого серця, в очікуванні Стілітано цей легкий шум хвилював мене, оскільки, щоб я міг збагнути його сенс, мусила змигнутися якась мить тривоги. Хто — або що — дає про себе знати в кімнаті злидаря у такий швидкоплинний спосіб?

«Цю газету надруковано іспанською», — також казав я собі. Нічого дивного, що я не розумію шурхоту, який вона спричиняє. Водночас я почувався у вигнанні, і моя дражливість змушувала вбирати в себе те, що — за браком інших слів — я назву поезією.

Виноградне гроно на коминку викликало в мене відразу. Одного разу вночі Стілітано встав, щоб викинути його у вбиральню. Поки він носив це гроно, воно не псувало його вроди. Навпаки, вечорами воно надавало його ногам, трохи заважаючи рухатися, легкого вигину, а його ході — приємної незграбносте, вайлуватосте, певної плавкості, — і коли він ступав поруч зі мною, попереду чи позаду, я відчував чарівний неспокій, позаяк пришпилював його власноруч. Саме завдяки потаємній силі цього кетяга, здається мені ще й нині, я прихилився до Стілітано. Цього відчуття я позбувся лише того дня, коли, танцюючи під акордеон з одним матросом, випадково шаснув рукою за його комір. Очевидно, цей найневинніший жест виявив фатальну чесноту. Лежачи плазом на спині молодика, моя рука звільна осягала простодушність моряків, побожно приховану за їхнім татуюванням. Вона відчувала і не могла позбутися враження, що Жава махає крильми. Але ще зарано вести мову про нього.

Надто розважливий, я не коментуватиму цього загадкового носіння кетяга, одначе мені до вподоби бачити у Стілітано педика, який ненавидить себе.

«Він хоче збити з пантелику й образити, викликати огиду навіть у тих, хто його жадає», — кажу я собі, коли думаю про нього. Ця думка, яку я обмізковую розсудливо і відсторонено, чимраз більше мене хвилює — я ж бо можу мати з неї якнайбільший зиск — думка, що Стілітано придбав цю фальшиву біду для свого найблагороднішого місця — я знаю, що воно в нього просто чудове — для того, щоб порятувати від зневаги свою відтяту руку. Отже, завдяки цьому дуже грубому виверту я знову повертаюся до злидарів з їхніми болячками. За реальним чи удаваним фізичним болем, який дає про себе знати й не дає себе забути, ховається потаємний біль душі. Я перелічу ці потаємні рани: зіпсовані зуби,

сморід,

відтята рука,

запах ніг тощо.

Щоб їх приховати і збудити нашу гордість, ми мали: відтяту руку,

виколене око,

дерев'яну ногу тощо.

Людина лишається запропащою, доки несе в душі сліди падіння, і вміння самотужки вдаватися до вивертів не часто стає в пригоді. Лише вдавшись до гордості, яка необхідна убозтву, ми, плекаючи найогидніші рани, викликаємо співчуття. Ми стаємо докором вашому щастю.

Тим часом ми зі Стілітано жили нужденно. Коли, завдяки кільком педикам, я приносив трохи грошей, він виявляв таку гордість, що інколи я запитував себе, чи не возвеличується він у моїй пам'яті через свою похвальбу, приводом і головним свідком якої я був. Характер моєї любови вимагав од нього, щоб він доводив свою мужність. Якщо він розкішний хижак, чия кровожерність занурює в морок і надає йому сяйва, то хай він віддається ігрищам, гідним її. Я підбурював його до крадіжок.

Разом з ним ми вирішили пограбувати крамницю. Аби перекусити телефонний дріт, вкрай необережно проведений уздовж дверей, потрібні були обценьки. Ми зайшли на один із багатьох барселонських базарів, де продають усіляке залізяччя.

— Постарайся не ворушитись, коли побачиш, як я щось цуплю.

— А що ж мені робити?

— Нічого. Не спускай з ока.

Стілітано був узутий у полотняні білі черевики. Зодягнений у голубі штани й сорочку кольору хакі. Спочатку я нічого не спостеріг, але, коли ми вийшли, я отетерів з подиву, добачивши на клапані кишені його сорочки щось на взір маленької ящірки, водночас рухливої і спокійної, підвішеної за зуби. То були сталеві обценьки, яких ми потребували і які Стілітано щойно вкрав.

«Те, що він зачаровує мавп, чоловіків і жінок, — казав я собі, — це ще зрозуміло, але яка може бути природа отого магнетизму, породженого його золотавими м'язами та чуприною, отим білявим бурштином, спроможним полоняти речі?» Адже — яв цьому не сумнівався — речі підкорялися йому. Інакше кажучи, він їх розумів. Він так добре знав природу криці, зокрема шматка воронованої криці, який називають обценьками, що вони знеможено, покірно і закохано залишилися висіти на його сорочці, куди він точно зумів їх причепити, відречено вп'явшись у тканину, щоб не впасти, своїми убогими щелепами. Інколи траплялося, що ті самі предмети ранили його, коли він робив якийсь незграбний дратливий рух. Стілітано обтинав нігті, кінчики його пальців були ретельно доглянуті, проте один ніготь був приплюснутий і чорний, але це лише додавало йому вроди. (Багрянисті відблиски сонця на вечірньому прузі, як твердять фізики, є наслідком більшої щільносте повітря, крізь яке пробиваються лише короткі хвилі. Позаяк опівдні в небі нічого особливого не діється, заграва схвилювала б нас менше, в тім-то й диво, що вона розгорається ввечері, у найпатетичнішу мить дня, коли сонце на спаді, коли воно зникає, і ми не знаємо його подальшої таємничої долі: може, далі воно погасне від смерті. Щоб надати небу такої пишноти, певне фізичне явище постає, можливо, лише в мить, яка найбільше збуджує уяву: на заході найяскравішого із світил.) Речі, якими користуються щодня, прикрашатимуть Стілітано. Навіть його слабини ґрунтуються на моїй точності. Мені подобалась його лінькуватість. Він був, як про нього казали, лежача колода. Щойно ми вийняли обценьки, як він одразу ж почав задкувати.

— А якщо там пес?

Ми вирішили його знешкодити отруєним біфштексом.

— Собаки дукачів не жеруть казна-чого.

Раптом Стілітано згадав уславлений циганський викрут: злодій, кажуть, носить штани, змащені лев'ячим лоєм. Стілітано знав, що такого жиру не дістати, але ця ідея його розпалила. Він замовк. Звичайно, він уже бачив себе вночі у гаю, який підстерігає свою жертву, в штанях, задубілих від лою. Він, дужий силою лева, обернувся на дику істоту, готову до вогнища, рожна та могили. У своєму обладунку з лою та уяви він був чарівний. Я не знаю, чи він несвідомо виряджався в красу циганської сили та відваги, чи зазнавав насолоди, осяюючи в такий спосіб у мріях таємниці народу.

— Тобі б хотілося бути циганом? — запитав я його