Навіщо читати - Шарль Данциг

«Десята тридцять, літній вечір». Цей заголовок міг би належати Саган. (Почувши це порівняння, дюрасівці скрегочуть вставними щелепами). І тут стає зрозуміло, що одного лише заголовку не досить, аби повністю розкрити зміст. Зрештою, чи ж заголовок існує в літературі самостійно? Ті, автори яких залишилися анонімними. Власне, ми не припиняємо шукати їхніх авторів. Не один десяток років уся Франція гадала, хто написав еротичну «Історію О» (1954). Коли ж дізналися, що це Домінік Орі, перекладачка і видавничий працівник, книжка стала не такою цікавою. Висловлювалася думка, що автором є той чи той відомий автор. Поєднання «Жан Полан. Історія О» робило роман цікавішим, бо в ньому шукали і між рядками знаходили цього серйозного автора, директора журналу, видавця. Шукаючи, привносять те, що хочуть знайти. Простір між рядками чудова річ, бо читач, дійшовши краю у своїх міркуваннях, знаходить магічне світло, яке дає йому те, що він шукав: упевненість.

Істинного змісту заголовок набуває тільки за наявності імені автора. «Десята тридцять, літній вечір» може не лише означати буржуазний роман, дія якого відбувається в Теулі, а й вказати на англійську детективну комедію чи на внутрішній монолог, в якому розповідається про самогубство росіянина-містика; втім, сам заголовок ще нічого не означає. Натомість поєднання «Марґеріт Дюрас. Десята тридцять, літній вечір» — це вже підказка. Книги пишуть люди, і слова «Моя біографія — це моя бібліографія» у вустах тих, хто вчинив якусь гидоту в своєму житті або страждає від надміру гордості, байдуже, що там, виглядають самозванством. Естетизм — це щит негідників. Тож саме тому, коли між нами і його книжкою все складається, автор стає нам другом, справді — другом. Автор має недоліки. Як друг. Його люблять, і він нас дратує. Як друг. А хіба я, читач, зовсім без недоліків? Чи не роздратував би я автора, коли б ми зустрілися? Так зручно перекидати помилку інших на автора. Не скажу, що вони не несуть відповідальності, яка нікчемна моральна поведінка. І літературна, і літературна. Якщо відмовитися від будь-якої відповідальності, то наша література всього-навсього цвірінькання.

Гуляючи навколо свого палацу, королева Єлизавета ІІ зупиняється коло пересувної бібліотеки. Не дуже уявляючи, що вибрати, вона взяла в захопленого продавця роман авторки, про яку чула в молодості, Іві Комптон-Барнет (світська авторка 1930-х років), але книжка виявилась нудною. Королева поступово переходить до Пруста, вона читає, тримаючи книжку на колінах під час офіційних церемоній. Її оточення стурбоване. Це що, хвороба Альцгеймера? До того ж це політично некоректно: читання виключає. Радник прем’єр-міністра звільняє давнього кухаря Вестмінстеру. Зустрівшись із королевою в пересувній бібліотеці, він дав настільки гарні поради, що вона підвищила його на посаді при цьому радникові. Той змушує кухаря записатися до віддаленого університету, там його згодом побачила королева і прогнала радника, дізнавшись про маніпуляції останнього. На святі з нагоди свого вісімдесятиріччя вона повідомляє міністрам, що збирається написати книжку. Книжку… Ну, звісно, спогади про дитинство, війну… Ні-ні, відповідає королева, ми спробуємо щось літературне. Мадам, ваше становище цього не дозволяє; хоча ваш дядечко герцог Віндзорський і написав «Королівську історію», але це стало можливим лише внаслідок зречення. Відповідь королеви й останнє речення книжки: «Чому ви думаєте, що ви тут є?».

Книжка «Непростий читач» Алана Беннета[31] (The Uncommon Reader, 2007) схожа на байку про процес читання та його згубні небезпеки. Насправді, вона про літературу. Коли прем’єр-міністр зауважив, що вона є вище літератури, королева відповіла: «Хто саме стоїть вище літератури?» — такого, природно, жодна королева ніколи не сказала б.

Єдине запитання, яке варто собі поставити з приводу свого керівника: чи спалив би він Александрійську бібліотеку? Якщо таке на думку не спадає, значить, він добряк і його нíчого боятись. Якщо ми про це подумали, значить, його можна запідозрити у примітивізмі. Зять Магомета, каліф Омар, залишився в спогадах тому, що через свій примітивізм фанатика наказав (у 642 р. під час захоплення Єгипту мусульманами) знищити найбагатшу в античному світі бібліотеку, рукописи якої втрачено назавжди. Цинізм тиранів із хороших родин може бути таким же руйнівним, як і віра, інструменталізована амбіційними особами без опертя. Ці вихідці нізвідки часто бувають дуже консервативними, і саме тому найгірші диктатори могли сприяти читанню. У Радянському Союзі книжки були недорогими, видану за царя літературу вивчали в школах хоч би для того, щоб довести, що соціалізм справді переміг феодалізм, і надзвичайно старанно зберігали найдавніші рукописи. Народившись із книжки, більшовизм протегував книзі. Маркс урятував Пушкіна. Писаки також! Я завжди з меланхолією згадую літо 88-го, останнє радісне для нас, партійної еліти, літо, коли на терасі нашої дачі на березі Чорного моря ми перечитували працю Йосипа Сталіна

«Марксизм і проблеми мовознавства» (як на мене, вона краща за «Економічні проблеми соціалізму в СРСР»). Я просив би спалили радше мої книжки, ніж людину.

Одним із перших дорослих прочитаних мною романів був «Сатирикон» Петронія[32] (читач: друга половина ХХ ст. після Р.Х., автор: середина І ст. після Р.Х.), я з приємністю дізнався, що це був перший західний роман. Роман легкий. Насмішкуватий. І неповний. Мені пояснили, що античні книжки відомі нам лише завдяки переписуванню, що велося в середньовічних монастирях. Між іншим, слід відзначити ченців та їхню наївну любов до духу, адже впродовж