Навіщо читати - Шарль Данциг

усього життя вони переписували книги релігії, яка суперечила їхній вірі, а інколи містила досить сміливі речі. Можливо, трапилося так, що в час вечірні, біжучи з піднятими полами своєї сутани до трапезної, брат, який переписував Петронія, розсипав аркуші, вони змішалися з обгортковим папером для пляшок з лікером чи прищепилися на крильця метелика? У будь-якому разі до нас «Сатирикон» дійшов неповністю. Читання втраченого було захоплюючим. Менше, ніж читання того, що залишилося, власне, тому, що воно залишилося. Що ж було на місці цих «дір»? У такі моменти читач стає Шерлоком Холмсом більше, ніж зазвичай. Інколи кажуть: «Сатирикон» «продірявився» впродовж століть. Гаразд. Але якщо я вирішу, що все це тому, що Петроній був генієм? Що він сам організував ці «діри»? Зверхність теперішнього до минулого інколи буває смішною. Вам же відомо, що вони також були дуже розумними? І я сказав собі: нумо, напишімо роман з «дірами». Книжка «Наші квапливі життя» не була серед тих, що найкраще продавалися. Читач сам робить «діри», коли перестрибує якісь пасажі. Читати, щоб мастурбувати

В одній побожній книжці, що передавалась у нашій родині з покоління до покоління, я побачив Пекло. Розлоге, величне, воно аж роїться від люду. У центрі гравюри на троні сидів дуже спокійний диявол. Через це він виглядав ще грізнішим. Під ним сім печер, у яких мордували людей, по одній для кожного головного гріха, що їх символізували черепаха, дзеркало тощо. Я був дитям і почувався наляканим; але знову й знову її розглядав. Пекло спокусливе. Саме за це йому й можна докоряти, бо воно не існує. Прикро, що страх має бути додатком до розуму, коли ми діти.

У дорослому віці тій самій меті слугувало пекло сексу от тільки воно залишалося таємничим. Звісно, я не знав, що еротичні книги в Національній бібліотеці заховано за спеціальною рубрикою «Пекло». В цьому, власне, не було потреби. На волю випустили порнографію. У другому[33] класі ми під столами передавали кишенькові видання Маркіза де Сада у чорній палітурці, розбухлі, як варені артишоки, через те, що їх читали. Оце так пристрасть до літератури! Невдовзі я зрозумів справжню функцію цього письменника, але вважав, що пише він незрозуміло. Я помилявся: він писав погано, посереднім стилем епохи. Що ж до його функції, то вона була більш ніж мастурбаційна. Секс ставав революцією, і це йшло в лад з тією педантичною епохою істеричних викладачів, які заявляли, що «все це політика». Заперечувалася радість сексу, та що там, його стрижнева легкість: він ні до чого не зобов’язує. У битві проти лицемірства було використано найлицемірніший засіб. Адже брами Пекла захотіли розчинити не заради задоволення.

Та їх принаймні відчинили, і в тому, що письменників минулого регулярно перетлумачують по-новому в площині корисності, яку вони знову можуть для нас мати, немає нічого поганого. Це їх освіжає. З публікації свого вільнодумного листування після смерті не один інституційний письменник вийшов набагато симпатичнішим, навіть якщо це й відчужувало його буржуазну клієнтуру. Ця клієнтура завжди знаходить когось респектабельного, щоб замінити ним іншого респектабельного, якого буде безжально забуто. Якби я вирішив опублікувати еротичне тлумачення поезій Емілі Діккінсон[34], почавши з вірша «I taste a liquor never brewed» («Я смакую лікер, який ніхто не готував»), я так само вдався б до спіритуалістичного й муркотливого тлумачення поеми. Можливо, я буду неправий, але я зробив би так, щоб повернути інтерес до Діккінсон. Це наче театральні постановки, які досить часто змушують плюватися літніх осіб різного віку, які цим мистецтвом цікавляться або можуть купити квитки. Вони провітрюють зали Музею мистецтв і народних традицій, куди будь-яка знаменита річ потрапляє після кількох десятиліть. І тоді розлітаються мереживні сукні, злітають капелюшки з вуальками, зникає запах затхлості! І хоча після цього залишається тільки восковий манекен із задертими ногами, в результаті одержуємо щось інше, ніж просто переварювання вистави. Письменників можна повернути, як ріки. Це найкраще, що може з ними трапитися. Вважаючи, що прийдешнє — це сьогодення, якому нудно слухати постійно повторювані фрази і яке обирає для читання щось інше, я спробую здивувати своє, залишивши кілька посмертних творів, які, сподіваюся, будуть неочікуваними. У них я розчарую своїх попередніх читачів, а майбутні, щасливі від можливості заперечити попередникам й виявити щось нове, можливо, скажуть: «Він не такий, як ви казали. Лише ми його зрозуміли». Це буде несправедливо, але якщо ви гадаєте, що прийдешність — це справедливість, ліпше буде, якщо ви одразу вкоротите собі віку.

Література перебуває поза цариною моралі. Все це давня історія, не раз чута й стомлива. От тільки все змінюється. На другому турі президентських виборів у Франції у 2007 р. у нас були два цінні кандидати. Парламентські вибори 2010 р. в Угорщині, Нідерландах і бельгійській Фландрії виграли найреакційніші партії. У них клоунська програма, клоунські кампанії, клоунська поведінка, вони залишаються клоунами, навіть коли програють. У Словаччині, де націоналісти так і не домоглись успіху, їхній роздратований очільник проголосив: «Державою правитимуть гомосексуалісти й угорці». Клоуни лякають, хіба ні? В Америці республіканська партія створила клоунесу, якій доручено збирати голоси непóтребу людства, як казав Сен-Сімон (у цьому випадку дрібнобуржуазний непотріб), завдяки расистським, святенницьким і енергійним заявам. Можливо, Сарі Пейлін[35] як креатурі Франкенштейна вдасться вирватися від своїх творців і виставити свою кандидатуру на пост президента США, і тоді буде не так смішно. Ми, інші цивілізації, знаємо, наскільки смертоносними для нас можуть бути клоуни. Їх треба знищувати відразу.

Коли вона подорослішала і її