Навіщо читати - Шарль Данциг

Дехто читає з ненависті. Це письменники, які заздрять своїм братам з цеху, та критики, які заздрять геть усім. Перші кажуть: «Ми не читаємо, ми один за одним спостерігаємо». Дуже благородно. Вони, гадаю, зневажають Мальро[17], який, читаючи одержаний з «Ґалімара» рукопис молодого автора, ляскав себе по стегнах: «О, маленький товариш! О, маленький товариш!» (це розповів Берл[18]). Те, що цей молодий автор був тим, хто, як і П’єр Дріе Ла Рошель[19], теж писав погано, інша річ. Мальро міг сподобатися жанр, у якому писав Дріе, той, між іншим, належав своїй епосі, а коли ти виявляєшся автором своєї епохи, це виглядає дуже модерно. Мальро написав «Час зневаги», світ можна було б поділити на людей, яким подобається гірке задоволення зневаги, та на людей, які про це навіть не думають. Другим загрожує небезпека. Світ можна також поділити на тих, хто Мальро ненавидить, і тих, кому він подобається. Тривалий час ненависть до Мальро вказувала на певний тип людини. Пізніше це пройшло. Так було і з Камю. У 1955 р. нелюбов до Камю могла означати бажання вказати на його нелюдяність (фашист або сталініст); у 2010 р. політичні суперечки, в яких він висловив свою позицію, згасли, цього більше не спостерігаємо, хіба що в умах тих, хто знав ті часи, за них учепився і не може уявити літературних причин незгоди з Камю. Втім, і в 85 люди бувають розумними.

Що за поріддя ці письменники! Заздрості вистачить, щоб доверху наповнити сидячу ванну. Я, напевно, стану драматичним автором. Якщо вірити Педді Чаєфскі[20], автору «Латентного гетеросексуала» (1968), вони ненавидять один одного менше, ніж треба для того, щоб я їх читав. Власне, Антонія Фрейзер[21] розповідає про це у

«Ви вже їдете?» (Must you go, 2010). Це інтимний коментований щоденник її шлюбу з Гарольдом Пінтером[22], дуже цікавий і такий шикарний (so chic), можливо, навіть надміру. Дві сторінки могли б стати резюме того, чим у другій половині ХХ ст. невелика банда «лівого кав’яру»[23] могла б стати на Заході: англійською секцією, яка з трепетом зустрічає південно-американського революціонера, який відтоді став дрібним місцевим урядником Даніелем Ортега з Нікарагуа. Простодушність цих людей антипатії не викликає, бо вона йде від бажання зробити добре, коли систематичне протистояння прогресу інколи випливає з думки про зневагу.

Шукаючи приклад серед заздрісних критиків — їх не так і багато, — я кілька днів поспіль читав статті в одному журналі, сподіваючись саме на таких натрапити. Знайшов, але це не принесло мені радості. Таке відчуття, немов би довелося порпатись у смітнику. Я відкрив для себе жінку, великого суддю стилю інших, яка сама пише, як озлоблена ліцеїстка, оскільки ж ницість нею написаного поєднується з брутальністю, вона вважає себе дуже проникливою. І любить нападати на письменників. Той, хто на нас нападає, не завжди талановитий. Тож досить часто їм не залишається нічого іншого, крім вульгарності. Щоб компенсувати свою нездатність міркувати, вона пише в «Ми». Пишучи «ми» на сторінках, які в її журналі присвячені культурі, вона залучає до своїх злих тлумачень людей, яким незручно за цей клановий підхід. Таким чином ця прищувата вважає себе оракулом. Значить, буває література, яка плазує і бризкає слиною. За відсутності схильності до того, що не приносить мені задоволення, залишаю це дослідження моралістам.

А тепер ковток свіжого повітря

Тоді як років п’ятнадцять тому авторитетом була Біблія, у 2010 р. пунктом нової віри стало те, що «Красуня синьйора»[24] — погана книжка. Якось на телебаченні один сценарист напав на неї у моїй присутності. О боги, ким же вони себе вважають, ті сценаристи? Це запитання я залишив для себе й спробував відповісти на його зауваження. Вам не вдалося зробити якусь історію з роману Альбера Коена (думку про те, що у нього принаймні є хист робити інших відповідальними за свою неспроможність, я також залишив для себе), зауважив я, тому що це не роман-історія. Це роман персонажів, Аріани і Солаля. Солаль — один з найвродливіших зануд у французькій літературі, а створити один з найкращих персонажів зануд у французькій літературі — це не абищо. На додачу це ще й сатиричний роман, в який умонтовано роман середньовічний. Боячись, що